Мало-помалу почали сходитися люди, щоб попрощатися з небіжчицею. Навіть повії на знак жалоби припинили роботу.
Досі я мовчав, а тепер скажу вам, кумасі й куми: в старосвітські часи на грапіунській землі, де квітнуть какаові плантації, де сіється і визріває найкраще і найбагатше у світі зерно, знали, що таке слово честі і святість угоди, складати документи на гербовому папері було непотрібно. Для багатіїв і бідняків, полковників і жагунсо не були порожнім звуком чесність і шана, гідність і благородство. За зраду розплачувалися життям.
Багато чого перемінилося з тих далеких часів, коли на шляху зустрічалися з рушницею напереваги, а довіра між хазяями і найманцями була ходовою монетою. Нині запанували інші звичаї. Камінне обличчя Натаріо не видавало його гірких дум, не відбивало болю за тією, що була йому коханкою і хрещеницею, майже дочкою.
На станційних лавах з балакучими пасажирами, у гомінливих шинках за кашасою, в пансіонах веселих дівчат Еспіридіан чув поголоски, плітки, балачки про те, що на ноги піднято муніципалітет, адвокатські контори, казарму жандармерії, в’язницю, цілі ітабунські квартали. Причини, якщо вірити чуткам, були різні й суперечливі.
Чуток сила-силенна, але досить-таки туманних і безладних. Капітан збирався з’їздити до Ітабуни, щоб з’ясувати на місці, що ж воно діється насправді. Проте Фадул Абдала і Кастор Абдуїн, а надто Збуй-Вік, жінка бувала, відраджували його від цієї необачної й небезпечної подорожі: це все одно що лізти самому у вовчий барліг, хижакам на з’їжу.
Переконану й виважену думку Еспіридіана, що коли до Натаріо у Велику Пастку підіслали вбивцю, то в Ітабуні бандити чигатимуть на нього за кожним рогом, поділяли Фадул Абдала і Кастор Абдуїн. Еспіридіан доручив своїй дочці — вчителька Антонія спілкувалася з багатьма людьми, довіру й пошану яких заслужила завдяки своїй ученості та окулярам, що цю вченість підтверджували, — зібрати якнайбільше відомостей і передати їм через посланця написаного її рукою листа. А хто ж напише краще й доладніше за вчительку Антонію!
І все ж капітан зробив би по-своєму, якби не приїхав до Великої Пастки сеу Карліньйос Силва. З Ільєуса, куди він їздив для щомісячного звіту, він привіз точні відомості і терміновий наказ самого Курта Койфмана спорожнити й зачинити какаовий склад і повернутися до головної фірми.
В супроводі трьох синів — Жоанзе, Агналдо й Авреліо — перед верандою капітана Натаріо да Фонсеки зупинилася стара Ванже.
— Пробачте, капітане. Я хотіла б побалакати з вами.
Капітан сидів на дерев’яній лаві, чистив парабелум і розмовляв з Фадулом та Факелом. Сержипанка помітила зброю, навалену купою у вітальні, під грамофоном.
— Сідайте, тітко Ванже. — Натаріо показав на порожні лави. — І ви теж. Місця вистачає.
Жоанзе повернувся з Такараса тяжко вражений побаченим і почутим. Вони з братом подалися туди на ярмарок, повезли на віслюках бамбуковий кіш і дві корзини овочів з їхньої плантації, але зразу ж і повернулися назад, стривожені й спантеличені. Жоанзе побачив там цілі загони жагунсо, почув страшні чутки.
— Сеу капітане, знаєте, що Жоансе чув на такараському базарі? Він тут розповідав, та ніхто йому не повірив.
Капітан підвівся і приніс кухлі — почастувати гостей кашасою.
— Кажіть, тітонько, я слухаю…
Перш ніж сісти, долив у кухлі негрові, туркові й собі. Пляшку поставив так, щоб була напохваті.
— Так ось, там говорили, що ми злочинці, що захопили чужу землю.
— Авжеж, — підтакнув син. — Що ми вкрали землю.
— Що нас викинуть геть, що скоро приїдуть законні хазяї, — додала Ванже.
— З допомогою жагунсо… — пояснив Жоанзе.
ebooksa