— З допомогою жагунсо… Хазяї Великої Пастки, ось як вони висловилися. Жоанзе почав був сперечатися, але вони заявили: повинен прийти закон. У цій глушині ми його ще не мали, а тепер матимемо. Скажіть, капітане, так це чи не так? Я вірю тільки вам.
Капітан Натаріо да Фонсека відклав парабелум на лавку, глянув на стривожену стару сержипанку, відпив ковток кашаси, тильним боком долоні втер рота.
— Людей, які прагнуть цього, чимало. Якщо ми це допустимо, то так і буде.
— Даруйте, капітане, мабуть, я не зовсім розумію.
Троє братів, цмулячи разом з Кастором і Фадулом кашасу, мовчки слухали їхню розмову. Напруження було таке, що аж відчувалось на дотик. Жоанзе смачно сплюнув за поріг.
— Скажіть, скільки років минуло відтоді, як ви прибули сюди з покійним Амброзіо та його ріднею? Чи земля мала тоді господаря, чи лежала перелогом? Коли ви зайняли її, розчистили під маніоку, чи заявив хтось на неї свої права?
— Ніхто.
— А чому? Бо вона була нічия. Скільки відтоді минуло років? А нині, коли ви її розчистили й засадили, коли поставили млин і торгуєте городиною і тут, і в Такарасі, то на неї стали зазіхати. Невже ви цього не зрозуміли після наскоку інспекторів? Чиїх свиней вони вбивали? Хіба не Алтамірандових? Вони вбили і його самого. А ще посилаються на закон, кажуть, що ми повинні йому коритись.
Агналдо вилаявся крізь зуби, але мати зупинила його.
— Стривай, сину. Капітане, ви допіру сказали, що вони доскочать свого, якщо ми це допустимо, еге ж? — І ще раз перепитала: — Якщо допустимо?
— Атож, сіє Ванже. Ітабунці брешуть, твердячи, що урочище Велика Пастка має хазяїна із самого початку. Ті землі обабіч річки, де ви разом із Зе дос Сантосом, Алтамірандо та Леокадією насадили плантації і де поставили будинки. Плантації і будинки, змиті паводком і знову засаджені й споруджені нашими руками. І ось ці землі, досі ваші й наші, нібито мають і споконвіку мали хазяїна. Документи вже складено й затверджено. Залишається тільки згодитись.
— Згодитися, щоб забрали нашу землю?
— А тепер, тітко Ванже, слухайте, що я скажу. І ви теж, Жоанзе, Агналдо й Авреліо. Одне з двох: або підкоритися — ви оброблятимете землю споловини, а я платитиму за оренду пагорба, — або битися, щоб відстояти своє.
— Чи ж варто? — Жоанзе знову сплюнув. — Стільки горлорізів наїхало…
— Сутичка буде запекла… — Капітан глипнув на сержипанців своїми маленькими очицями, стишив голос. — І не обійдеться без жертв. І все ж, Жоанзе, по-моєму, справа варта заходу; такої самої думки кум Фадул і друг Факел. Тому ми вирішили битись. — Він утупився в зморшкувате обличчя старої. — Велика Пастка створена нашими руками — нашими і вашими, тітко Ванже. І руками покійних Амброзіо та Алтамірандо, небіжчиці Меренсії — всіх, хто похований тут. Хіба не правда? Поки я живий, нами не попихатимуть. — Агналдо хотів утрутитися, але капітан зупинив його владним жестом: — Я вже, Агналдо, закінчую. Кожен, тітонько, вільний робити, що хоче: ви, і сини. Можна поїхати звідси, а потім вернутися і впасти в ноги.
— Я вже знаю, що робити. Вдруге такого не буде! — люто вигукнув Агналдо.
Ванже спокійно пояснила:
— Пригадуєте, капітане, як ви зустріли нас на дорозі, коли ми їхали сюди з Сержипе? Землю хочуть відібрати в нас уже вдруге; те саме сталося і з наділом мого батька. Я знаю, що Агналдо ніколи цього не забував. За інших не ручуся, кожен хай вирішує сам. Але вам, капітане Натаріо, я можу сказати, ви для нас як рідний батько: дарами цієї землі, яка лежала облогом, коли ми приїхали, я не поділюся ні з ким — ні половиною, ні третиною. Ні з ким. Я з цієї землі зійду тільки мертва. За інших я не знаю.
— Ми зробимо так, як ви велите, мамо. — Жоанзе підвівся, він квапився на плантацію. — Ходімо працювати.
— Бог вам віддячить, капітане, — сказала Ванже і повернулася йти разом із синами.
ebooksa