Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

Нині дозволялося читати всі книжки, але імператорові, перш ніж він відкривав книжку, подавали на неї три різні рецензії трьох різних експертів, оскільки існував загальний верховний протокол про недоречність королівського здивування. Що стосується подушок, то вони перевірялися на наявність лез та шпильок, які міг сховати якийсь зловмисник. І все це імператор мусив терпіти. А тоді він дозволив собі усамітнитися з іноземцем поза межами чутности вух помічників.

— Ваша Величносте, — промовив Маґор дель’Амор, і його голос, здається, трохи затремтів, — я прошу дозволу дещо вам розповісти, і тільки вам одному.

Акбар голосно розреготався.

— Нам здається, що якби ми змусили тебе ще трохи почекати, то ти б умер, — посміювався він. — Уже понад годину ти ніби той фурункул, що має прорватися.

Іноземець спалахнув рум’янцем.

— Ваша величність знає все, — сказав він кланяючись. (Імператор не запропонував йому сісти.) — Однак я маю сміливість припустити, що природа моєї інформації вам невідома.

Акбар заспокоївся і набрав серйозного вигляду:

— Так, так, продовжуй, — промовив він, — уже кажи, що маєш сказати.

— Нехай буде ваша воля, Ваша Величносте, — почав іноземець. — Колись у Туреччині жив принц на ймення Арґалія чи Аркалія, великий воїн, що володів чарівною зброєю і в чиєму почті було чотири страхітливі велетні, і він мав з собою жінку, Анжеліку…

З ялика Фармаїш, який на повному ходу йшов до Асаїша з Абул Фазлом і гуртом чоловіків на борту, долинув голосний крик:

— Стережіться! Рятуйте імператора! Стережіться!

Водночас команда королівського судна кинулася до королівської каюти і безцеремонно скрутила Маґора дель’Амора. М’язиста рука схопила його за горлянку, а три шаблюки спрямували свої вістря простісінько йому в серце. Імператор підвівся на ноги і дуже швидко був оточений озброєними людьми.

— Анжеліка, принцеса Індії та Китаю… — іноземець намагався продовжити розповідь. Рука ще міцніше стиснула його дихальне горло, — …найпрекрасніша… — додав він з болем, але горло було знову здушене, після чого Маґор дель’Амор знепритомнів і замовк.

7. КАЙДАНИ В ПІТЬМІ В’ЯЗНИЦІ

Кайдани в пітьмі в’язниці гнітили його не менш ніж нерозказана історія. Його обвивало так багато кайданів, що іноді у темряві здавалося, ніби його запроторили у більше тіло — тіло залізної людини. Рухи були сковані. Про світло тільки мріялося. В’язницю було видовбано у природній скелі на пагорбі трохи нижче імператорських палаців, у камері стояло затхле тисячолітнє повітря, і, мабуть, стільки ж років мали ті створіння, які повзали по його ступнях і волоссі, що залазили навіть у пах, — ці таргани-альбіноси, сліпі змії, безбарвні щури, водяві скорпіони і воші. Він помре, так і не розповівши своєї історії. Думка видавалася нестерпною, і вона ніяк не полишала його, вона заповзала і виповзала з його вух, зачаювалася у кутиках очей, прилипала до піднебіння рота і до м’якої тканини під язиком. Кожен чоловік хоче, аби його історія була почута. А він був чоловіком. Якщо ж він помре, так і не розповівши своєї історії, то перетвориться на щось огидне, на якогось таргана-альбіноса чи вошу. В’язниця не розуміла ідеї історії. В’язниця була нерухомою, вічною, чорною, а історія потребувала руху, часу і світла. Відчував, як історія вислизала з його рук, стаючи недоречною, перестаючи існувати. Він не мав історії. Не було історії. Він не був людиною. Тут не було людей. Тут була лишень в’язниця і липка темрява.

Коли за ним прийшли, він не усвідомлював, чи то минув день, а чи ціле століття. Він не бачив грубих рук, що знімали з нього кайдани. На якийсь час утратив дар слуху і мови. Вони зав’язали йому очі й повели голим до іншого місця, де його мили і скребли. Так, ніби він був мерцем і його готували до поховання, думав він, закляклий мрець, що не зміг оповісти своєї історії. У цій нехристиянській країні не було домовин. Його загорнуть у саван і опустять безіменного в яму. Або ж його спалять. Він не спочине у мирі. І після смерти, як і за життя, його переповнюватимуть невимовлені слова, і вони стануть його пеклом, і терзатимуть цілу вічність. Він почув якийсь звук. Був собі одного разу принц. Відчув, як знову забилося серце і побігла жилами кров. Язик був слабкий, але міг рухатися. А серце у грудях гупало, як гармата. Який володів чарівною зброєю. У нього з’явилося тіло і слова. Вони зняли з очей пов’язку. Чотири страхітливі велетні й жінка. Історія рятувала йому життя.

— Побережи силу, — сказав охоронець. — Завтра постанеш у суді за вбивство.

Він спробував щось запитати. Але не міг добути слів. Охоронець змилостивився над ним.

— Я не знаю імени людини, що звинувачує тебе, — сказав він, — але такий самий безбожний іноземець, як і ти. Він не має ока і півноги.

Перший суд над Маґором дель’Амором відбувся у будинку з банановим деревом з пісковику, а його суддями були найповажніші придворні — всі Дев’ять Зірок, присутносте яких вимагав винятковий імператорський декрет: Абул Фазл, мудрець і гладун, Раджа Бірбал, блискавичний розум, а також фінансовий міністр Раджа Тодар Мал, начальник у справах війська Раджа Ман Сінґг, неземний містик Факір Азіауддін і дещо більше земний священик Мулла До Піаза, якому куховарство подобалося більше, ніж молитва, і, відповідно, він був улюбленцем Абул Фазла, великі поети Фаізі та Абдул Рахім і, нарешті, музикант Тансен. Імператор, як завжди, сидів на дереві, але мав незвичайно пригнічений настрій. Його голова схилилася, а сам він мав вигляд аж ніяк не імператорський, а звичайної смертної людини, яка страждала від страшного особистого горя. Довший час він не говорив, дозволяючи суду розпочати розгляд справи.

Команда піратського судна Скатам стояла збоку тісним буркотливим гуртом одразу за своїм речником, похмурим одноногим лікарем з пов’язкою на оці. То не був Слава-Богу-Гокінс, котрого пам’ятав звинувачений як сентиментального рогоносця, якого він так легко підпорядковував своїй волі. Цей Гокінс був одягнений зі смаком і мав упертий вираз обличчя, а коли побачив в’язня, що зайшов до суду, показав пальцем на нього і вигукнув істеричним голосом: