— Он він стоїть, той підлий Уччелло, який убив посла і забрав його золото!
— Шановний суде! — закричали моряки і вже не так хоробро продовжили: — Нехай поверне наше золото!
Обвинувачений, лишень у білій довгій сорочці й зі зв’язаними за спиною руками, оглядав грізну залу, себто імператора, дев’ятьох суддів, обвинувачів та невелику Галерею, де юрмилися менш важливі придворні, що мали виступити у ролі свідків, серед яких (а їх можна було впізнати з чорних єзуїтських ряс) переминалися з ноги на ногу два християнські священики — отець Родольфо Аквавіва та отець Антоніо Монсеррате; саме вони, вочевидь, мали переконатися, що над людиною із Заходу буде вчинено справедливий суд, а може, все ж таки прийшли домагатися грошей. Обвинувачений усвідомлював усю помилковість свого розрахунку. Йому і в голову не могло прийти, що ця потолоч буде його переслідувати навіть після смерти свого капітана, тож він не намагався замітати свої сліди. Високий білявий чоловік, що стояв у гарбі у строкатому шкіряному плащі, не міг залишитися непоміченим на індійських шляхах. їх — багато, а він — один, тож він був приречений.
— У нас, — промовив Абул Фазл, — він називає себе інакше.
Через перського тлумача дозволили взяти слово отцеві Аквавіві.
— Маґор дель’Амор — це ніяке не ім’я, — сказав він осудливо. — Воно означає
Заява викликала заціпеніння у суді. Голова імператора опустилася ще нижче, аж поки підборіддя не торкнулося грудей. Абул Фазл повернувся до обвинуваченого.
— То як тебе звати? — наполягав він. — Я майже переконаний, що Уччелло — ще одна вигадка.
В’язень мовчав. А тоді згори раптом заревів імператор:
— Твоє ім’я! — кричав він гучним голосом, який був громовою версією лементу Слава-Богу-Гокінса через невірність коханої у Португалії.
— Хай тобі чорт! Твоє ім’я,
В’язень заговорив.
— Мене звати Веспуччі, — сказав він тихо. — Ніколо Веспуччі.
— Знову бреше, — через тлумача кинув репліку отець Аквавіва. — Аякже, Віспуччі, — він голосно засміявся, грубо, по-західному, так, як може сміятися народ, що вважає себе хранителем усього сміху на світі.
— От вража личина, брехливий злодюга, тепер він привласнив відоме флорентійське ім’я.
Тут утрутився Раджа Бірбал.
— Сер, — звернувся він до єзуїта, — ми вам вдячні за ваше попереднє зауваження, але, будь ласка, утримайтесь від таких заяв. Ми розглядаємо непросту справу. Шотландський вельможа загинув, і це вже відомо достеменно, як достеменно відомо, що всі сумують з цього приводу. Лист, який він привіз для Його Високости, був переданий обвинувачуваним; це також ми знаємо, але листоноша не стає убивцею тільки тому, що приносить лист мертвої людини. Команда корабля стверджує, що після тривалих пошуків вони виявили сім схованок у капітанській каюті і що всі сім були порожніми. Але хто спорожнив їх? Нам важко відповісти. Можливо, вони і справді не виявили у них золота чи самоцвітів, але, знову ж таки, можливо, вони просто були порожніми. Судновий лікар Гокінс дав свідчення під присягою, згідно з яким він вважає, що покійний мілорд помер від фатальної дії опійної настоянки, але з огляду на те, що аж до кончини хворого він цілодобово стежив за його здоров’ям, то може бути таке, що він звинувачує іншого, аби приховати власну вину. Обвинувачі вважають підсудного винним у скоєнні крадіжки, однак нам добре відомо, що одну річ він все ж таки доставив, а саме пергамент від королеви Англії; а щодо золота, то його серед речей звинуваченого не виявлено, так само як і опію, — він плеснув руками, і зайшов хтось із прислуги, несучи одяг підсудного, серед іншого й строкатий шкіряний плащ. — Ми обшукали його одяг, а також течку, яку він залишив у гатяпульському будинку з недоброю славою, і виявили всіляке ошуканське причандалля: карти, гральні кості, усіляку облуду, навіть живу пташку, але аж ніяк не золото та самоцвіти. Що ж нам тоді думати? Що він управний злодій і сховав украдені речі; що він не злодій, бо там не було що красти; що злодії стоять тепер перед нами, звинувачуючи невинну людину? Ось такі можуть бути варіанти. Тягар обвинувачення — проти нього, але навіть якщо багато хто обвинувачує його, то так само багато хто може бути і негідником.
Згори гнітюче заговорив король.
— Чоловік, що збрехав про своє ім’я, збреше й про все інше, — сказав він. — Нехай вирішує слон.
Залом прокотилася хвиля голосного ремства — передбачуваний гул вражених людей. Раджа Бірбал мав нещасний вигляд.
ebooksa