Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.
Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:
— Але ж, пане майор, це військовополонені.
— Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, — хмикнув офіцер. — Ви їх використовували не за призначенням.
Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.
Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам"яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині — напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці — деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» — в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.
Власне, від «карантинок» вимагали небагато — підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.
Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.
— Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, — запропонувала начальниця.
— Я подумаю.
Фрау Рененкампф здивовано звела брови.
— Що ж, подумай.
Думали всі табірниці і нарешті сказали:
— Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.
Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини — там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.
— Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим — тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший — від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, — вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.
Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.
Якось під час медогляду одна дівчина — в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота — шепнула:
— Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.
Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.
ebooksa