— А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?
— З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.
Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.
Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.
— Мама спить у їдальні, — пошепки сказала Наталя. — Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.
— Пробачаю, — якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.
Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.
— Ось що, Наталю Сергіївно, — подумавши, мовив Лежнєв, — усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан — Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?
— Не знаю, — призналася Наталя. — Спробую.
— Ну, я піду, — сказав Лежнєв. — Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою — чекісти здобули цікавий матеріал.
— Я проведу вас, — захапалася Наталя.
— Тільки до дверей.
Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.
— Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? — несподівано спитав він.
— Авжеж.
— Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?
— Розумію.
Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, — ніби стомившись, заспокоювались, відступали.
— Все буде гаразд, — мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.
— Наталю, — покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, — хто це приходив?
ebooksa