«Привид» не може втекти

— Підпишіть, — сказав він Ірині Дмитрівні. — Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

— Вам приносили довідки? — спитала Лота.

— Так.

— Скільки?

— Три.

— Правильно. Не підписали?

— Їх підписав Фюмен.

— Падлюки! Ах, які падлюки, — вилаялась Лота. — У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

— Пан Трібо?

— Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

— Навіщо?

— Він купляє і вивозить звідси дівчат.

— Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? — посміхнулась Ірина Дмитрівна.

— Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

— А ми з вами можемо називатися людьми? — підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

— Можемо, — витримавши її погляд, сказала Лота. — Те, що з нами сталося, не провина — наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

— Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, — різко сказала Ірина Дмитрівна.

— Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, — це ще не геройство.