— Я не хотів би цього робити, — зізнався Лежнєв. — По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.
— Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?
— Відверто кажучи, боюсь.
— Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра — ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!
— Супрун — не Пєтухова, — заперечив Лежнєв, — в істерику не впаде.
— Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?
— Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…
Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.
— У Кості було невеселе дитинство, — вів Бадюк. — Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка — старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне — до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його — своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року — я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці — ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно — працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло — гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.
Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.
— Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, — нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.
— Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.
— Для мене теж, — сказала Наталя.
— Невже він ніколи не розповідав вам про себе?
— Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина — артистка — втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.
— Нікчемна, пащекувата жіночка, — кивнув головою Бадюк. — Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, — щоб забути своє горе.
— Яке горе?
— Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.
— Я нічого не знаю про це.
— Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час — підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?
ebooksa