Він кладе трубку і звертається до Наталі:
— Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.
— Я стомилася, — підводиться з стільця Анісімова. — Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.
— Це ненадовго, Дарино Федорівно, — підбадьорює її Винник. — А йти нам три кроки по коридору.
Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.
Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…
А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:
— Не впізнаєте мене?
Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.
— Не пригадую, — каже. — А взагалі обличчя знайоме.
— Ми давно не бачилися з вами, — киває Лежнєв. — Чверть віку минуло відтоді — немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.
Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.
— Не вийде, — цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. — Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!
Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.
— Справді, — згоджується він, — нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.
— Ви не маєте права! — верещить Анісімова. — Це образа!
— А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.
— Я вам не Ада!
— Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.
— Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.
ebooksa