— Що за напис? — незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.
— Це написано по-італійськи, — відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».
— Багатозначний вислів, розумій як хочеш, — усміхнулася Наталя. — Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.
— Я знаю тільки цю фразу.
— Вивчила! — Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.
Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.
— Ти нічого не хочеш мені сказати? — з викликом мовила Наталя.
Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:
— Ні.
Наталя рвонула комірець блузки.
— Що ж, тоді на добраніч. — Вона рвучко повернулась і пішла в свою кімнату.
Ірина Дмитрівна до болю стиснула скроні. Що вона могла відповісти доньці? Що любила її батька? Любила, всупереч усьому, навіть глузду…
Перші дні вона вважала, що Фріснер ворог. Але їхнє незвичайне знайомство, обстановка, в якій вони зустрілися, та й сама зустріч, яка змінила становище Ірини Дмитрівни на краще, завадили їй зненавидіти людину, що, крім усього іншого, була її пацієнтом. Остання обставина відіграла неабияку роль у їхніх подальших взаєминах. Штурмбанфюрер Фріснер, на відміну від інших іменитих пацієнтів, не вередував, був терплячий, слухняний, чемний і навіть уважний до свого «домашнього» лікаря. Ірину Дмитрівну попервах вражало (іншого почуття тоді не було) те ненав’язливе піклування, яким він поволі оточував її. Навіть кімнату, в якій вона жила і в якій її ніхто не міг потривожити, вибрав сам. Вона дізналася про це випадково вже після того, як Фріснера відвідав високий гість із Берліна.
Ірина Дмитрівна добре пам’ятає той візит. Вона міняла пацієнтові пов’язку, коли до кімнати не постукавши ввійшов Брюнінг — дебелий, як угодований кабан, здоровило — начальник сосновської поліції безпеки і СД. Його обличчя, що запливло жиром, було розгублене і водночас пихате. Не звертаючи уваги на лиховісний погляд Фріснера, перед яким він доти торопів, Брюнінг наказав Ірині Дмитрівні піти на кухню і там зачекати.
На кухні вона застала Магду, довгов’язого охоронника Ганса, шофера Клемпнера. Був там ще й незнайомий Ірині Дмитрівні есесівець. Прізвище есесівця було Гец, та про це Ірина Дмитрівна дізналася потім. Спочатку він був не вельми люб’язний: звелів усім відійти од вікна, сісти на стільці і не розмовляти.
В особняку відбувалося щось незвичайне: грюкали двері, у холі першого поверху гупали чобітьми, потім у дворі загуркотів мотор автомобіля і кілька голосів гаркнуло: «Хойль!..» За мить на сходах пролунала некваплива хода, і все стихло.
Минуло не менше двох годин, поки знову проскрипіли сходи, на кухню зазирнув червоний як буряк Брюнінг.
— Унтерштурмфюрер, — гукнув він есесівця, — до групенфюрера!
Гец вийшов, не причинивши за собою двері, й Ірина Дмитрівна почула, як у холі хтось сказав:
— Я їду, Гец. Лишайтесь із своїм улюбленим Фріснером. Вважайте, що вам обом поталанило: вам — тому, що не їдете зі мною на фронт, а йому… А втім, цього вам не треба знати…
ebooksa