— Більш ніхто.
— Гаразд, Палій. На сьогодні досить, — сказав Лежнєв.
Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.
Вукалович і далі сидів мовчки.
— На що ви сподіваєтесь, Вукалович? — спитав генерал. — Це запитання не для протоколу — можете відповісти.
Проте Вукалович мовчав.
— Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, — сказав генерал. — Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.
— Ви і Лежнєв не маєте права вести слідство в моїй справі, — сказав Вукалович. — Прошу присутнього тут прокурора взяти до уваги мою заяву. Генерал-майор Олійник і слідчий в особливо важливих справах Лежнєв давно ворогують зі мною і через те особисто зацікавлені в наслідках слідства.
— Заяву беру до відома, — усміхнувся Романенко, — і передам її генеральному прокуророві, який здійснює нагляд за цією справою. Однак не сумніваюся, що вашу вимогу буде відхилено. В наслідках цієї справи зацікавлені не тільки Лежнєв і Олійник. Думаю, немає такого юриста, який, узявшись до цієї справи, лишився б байдужий до її наслідків. А щодо ворогування, то кожна радянська людина має право вважати вас своїм особистим ворогом. Це, звісно, не означає, що прокурор згодиться на необ’єктивність слідства. Та поки що ніяких порушень кримінально-процесуального закону в діях слідчого в особливо важливих справах не бачу.
— Послухайте, Вукалович, — озвався Кулінич, який досі мовчав, — облиште своє позерство. Толку від нього не буде. Того, що нам відомо, цілком досить, щоб суд без найменшого вагання засудив вас до найвищої кари. Не кажучи вже про злочини, які ви вчинили до липня сорок третього року, у нас є докази, що ви й потім вели злочинницьку діяльність. У сорок четвертому, попавши під Бродами в полон — цього разу вже до нас, — ви назвалися українським націоналістом Сукманюком. Під цим прізвищем були засуджені і відбували покарання. Та наука, як то кажуть, пішла до бука. В п’ятдесят восьмому році ви злигалися з кримінальниками-рецидивістами і вчинили кілька пограбувань. Чорний, Макаров, Антоняк, Білоцерківський — під цими прізвищами вас розшукує міліція п’яти областей. Матеріали про вас, які ми маємо і які ще надходять, уже не вміщаються в шафі. Зрозумійте, що у вас лишився останній шанс.
— Який? — після деякої паузи спитав Вукалович.
— Дайте відповідь на одне запитання, — сказав Лежнєв.
— Тільки на одне? — посміхнувся Вукалович.
— Тільки на одне, — кивнув Лежнєв. — Хто такий «Привид»?
Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник — запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:
— Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.
Лежнєв і Кулінич перезирнулись.
— А чи не простіше назвати її прізвище? — сказав генерал.
— Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.
— А ви хочете, щоб ми повірили?
ebooksa