— Ти знаєш, як це називається?
— Хоч би як називалося, за це строк не дають.
— Бачу, ти вчена. Хто це тебе просвітив? Твої клієнти?
— Ніяких клієнтів у мене не було! Я грошей не брала.
— Ну звісно, тебе просто поїли і дарували всяку мізерію, на зразок цієї запальнички.
У Сільви на очах сльози.
— Не маєте права ображати!
— Хто ж тебе ображає? Хіба я кажу неправду?
— Неправду! — Сільва одвертається, щоб приховати сльози, і Наталя бачить її спаленілі вуха. — Ви нічого не знаєте! Він силоміць. Він мене побив!
— Хто, Джон?
— Інший. Джона, коли хочете знати, я любила!.. Попервах любила…
— А другого?
— Я його навіть не знала… До тих пір не знала.
— Як же вийшло з тим, другим? — майже співчутливо запитує Наталя.
— Ніяк! — Сільва уже не одвертається, хоча сльози течуть по її щоках, змиваючи пудру.
— Це сталося на квартирі Анісімової? — Наталя підходить до дівчини, кладе їй руку на плече.
— Так. Але я вам нічого не підпишу! Він мене вб’є. Йому вбити людину, що муху задавити!
— Це він тебе до Щербака підіслав? — так само співчутливо запитує Наталя.
— Він… Ні! Я не знаю ніякого Щербака!
— Знаєш, Сільво. Чудово знаєш. Сідай, чого схопилась? І Щербак тебе впізнає.
ebooksa