Його перервав крик.
— Панове, допоможіть!
Усі побігли в коридор. Оскар лежав обличчям до дверей. Було схоже, що він справді знепритомнів.
Дальші події розгорталися навіть швидше, ніж того сподівався. Лежнєв. Офіцери зірвали зі столу скатертину, поклали на неї Оскара, дружно вхопили за краї. По дорозі до лазарету моторний майор — він теж ніс Оскара — висловив припущення, що в капітана, очевидно, відкрилася рана. Лежнєву лишилося тільки підхопити цю думку, посилаючись на аналогічний випадок, який нібито стався з ним, обер-лейтенантом Зінгером, невдовзі після польської кампанії.
Ірина зустріла їх діловито. На Лежнєва вона навіть не глянула, і той подумав, що дівчина переграє. Вибравши момент, він пошепки сказав їй:
— Не удавайте, що не знаєте мене.
Вона ледь стенула плечима.
Прибіг санітар-німець, допоміг роздягти Оскара. Ірина перевірила пульс, заходилася обробляти рану.
— Що з ним? — голосно спитав Лежнєв.
— Надто рано виписали з госпіталю, — не дивлячись на нього, відповіла Ірина, — розійшлися шви, лопнула судина.
Оскар не приходив до тями. Потупцявши біля дверей, один за одним льотчики пішли. Із сторонніх у лазареті лишився тільки Лежнєв. Час од часу Ірина крадькома поглядала на нього, але її погляд був далеко не доброзичливий. Лежнєв насторожився. Що сталося?
— Переллємо йому кров, — тим часом сказала вона санітарові. — Подивіться його документи. В них має бути вказано групу крові.
— У нього друга група, — відповів санітар і показав на п’яту пораненого. — Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. — І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки — він побачив есесівську мітку. Есесівець!
— Вам краще піти, — холодно сказала Ірина Лежнєву. — Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.
— Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться — покличте мене.
— Гаразд, — сказала вона.
Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора — всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом — для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, — а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.
О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.
Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.
— Як він? — спитав Лежнєв.
ebooksa