Стало ясно, що впродовж років старий підтримував. зв"язок із Дарвіном, готовий був піти разом з ним знову, але, коли нарешті з"явилася нагода, роки взяли своє, він підупав на силі, одначе натомість послав свого сина.
На нещастя, нова експедиція зазнала катастрофи, загинув син, загинув екіпаж, врятувався лише один чоловік, від якого нічого не можна було дізнатися. А земля й далі залишилась невідомою.
І старий керманич замкнувся в собі, став мовчазний і похмурий; безперечно, в нього боліла душа по синові, якого він особисто послав на загибель, але, мабуть, у нього й досі жила в серці колючка, що там донині не ступила людська нога, хоч заради цього розтривожено стільки людей, багато з них загинуло, а таємниця між горами й океаном залишилась таємницею.
Через тиждень юнаки все ще перегортали книжку Дарвіна й щоденник діда Леона, хтозна-вкотре повертаючись до рядків про недосліджену землю.
— П"єре! — обізвався якось Антон. — Я іноді просипаюся вночі, а потім довго не можу заснути…
Його друг, не чекаючи дальших слів, розуміюче похитав головою й потвердив:
— І я теж!
— Що там може бути, П"єре?
— Хтозна! Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого. Але чи там є що, чи нема нічого, плин життя на землі не переміниться.
— І все-таки…
— І все-таки до болю хочеться знати хоч би те, що там нема нічого.
— Так, П"єре! Людина прагне пізнати все, щоб нічого не залишилося невідомим. І ми повинні дізнатися про цю землю! — мимохіть вигукнув Антон.
Був він молодий, йому ледве виповнилося дев"ятнадцять років, і досі з ним не траплялося нічого подібного. Зараз у ньому вирувало хвилювання. Від цього старого щоденника віяло якимись чарами, що не давали спокою ні П"єрові, ні Антонові… І якщо Антон, сьогодні вже не юнак, а чоловік, стоїть зараз на причалі в Суліні, то прийшов він сюди дорогою під знаком тієї ж таки загадки щоденника.
— Мусимо дізнатися! — сказав і П"єр, уже дещо впевненіше.
Так вони й вирішили свою долю.
Цієї миті двері відчинились, і на порозі став дід Леон, втупившись очима у свій щоденник.
— Отже, це ви його взяли! Що ви шукали в мене?
Дід Жір стояв позад нього й докірливо хитав головою. П"єр, замість того щоб розгубитися, глянув йому в очі й сказав спокійно, але рішуче:
— Ми підемо туди! — Внук мовчки кивнув на щоденник.
Старий не одразу зрозумів. Але глянув на щоденник, на внука, і кров ударила йому в обличчя.
ebooksa