«Сперанца» два дні йшла через протоку. Дощ не вщухав, а втім, інакше й не могло бути, бо не сповнювалось би те, що записано в морських книжках. Антон Лупан стояв, зіпершись на парапет на носі, і дивився на пустельні береги, затягнуті туманом. Не видно було вогнів, димів, пірог алкалуфів… Але, може, саме цієї миті на березі протоки чи на пустельному острові якийсь алкалуф, одягнений у тюленячу шкуру, взутий у постоли, шукає місце для вогнища, а другий теше сокирою колоду для майбутньої хати… Так, зерно їхньої праці відродиться, як зернина пшениці.
Антон Лупан окинув людей поглядом і раптом здивувався. Невже оцей широкоплечий і дужий парубок Мігу — отой самий хлопчак, який прийшов три роки тому на корабель у гирлі Дунаю?
— Мігу!
— Слухаю! — відповів юнга, підходячи перевальцем, — так ходять моряки, які давно плавають.
— Коли ж ти виріс такий великий, хлопче? — Антон ще раз окинув його поглядом знизу вгору, і душу його виповнила гордість. — Ось прибудемо в Марсель, і підеш складати екзамени!
— Я ж ще не вийшов роками!
— То нічого. Я позичу тобі пару своїх, тільки ж гляди, не осором мене.
Попереду якесь маленьке двощоглове судно, судячи за формою, китобій, ледве ловило вітер, намагаючись просуватися проти відпливу.
— Гей! — гукнув капітан звідти, коли вони підійшли ближче. — Куди ви йдете?
— У Буенос-Айрес!
— Ляжте в дрейф, будь ласка! Я дам вам лист!
— Ніс проти вітру! — звелів Антон Лупан, скоряючись морським законам честі.
Вони описали велику дугу, і невдовзі обидва судна стояли поряд, а відплив тихенько відносив їх до виходу з протоки. На палубі китобоя горів вогонь під двома казанами — витоплювали жир. Капітан підійшов до парапету з аркушем у руці.
— Ми знайшли його три дні тому, у пляшці, коли розрізали кита. Тут йдеться про корабельну катастрофу, але, на жаль, уже давню. Ми поки що не йдемо нікуди, стоятимемо в протоці, будемо запасатися дровами. Якщо ви йдете в Буенос-Айрес, візьміть, будь ласка, і передайте в контору.
Аркуш запліснявів, але текст в основному було видно добре: «Рятуйте наші. душі!»
Рука Антона затремтіла, обличчя зблідло, ноги підкосились, він сперся на парапет, відчуваючи, що впаде.
«Шхуна «Есперанса», — писалося там, — під французьким прапором 3 січня 1882 року вийшла з Сен-Мало до Пунта-Аренас…»
— Що таке, пане? — стурбовано спитав Герасім, побачивши, як зблід капітан.
Той мовчав, втупившись у папір, розумів лише деякі слова, які перемішувались у нього в голові:
«Атлантичний океан… шторм… 17 березня… поламалося стерно, впали щогли… катастрофа… 28°15′ за… довг… 47°7′ пі… шир… З восьми чоловік екіпажу п"ятеро живі: капітан П"єр Ваян, стерновий Роже Перо…»
ebooksa