Ієремія підійшов до Антона.
— Пане, з обідом треба або поспішати, або відкласти на потім: чекає судно в порту, і якщо ми його не розвантажимо швидко, капітан правитиме багато грошей… Крім того, я взяв із собою одного хлопчину, щоб допомагав по дорозі, а він теж голодний.
— Тоді давайте швиденько поїмо, — вирішив Антон. — Нема сенсу відкладати обід, все одно ми не розвантажимо судно за одну мить. А твоєму хлопцеві візьмемо щось туди.
Під навісом на забитих у землю кілках стояв стіл з смерекових дощок. По один і по другий бік — дві такі самі лави. Ісмаїл почекав, поки всі сіли, задоволено всміхнувся, розправив груди й підійшов з повною паруючою каструлею. Він приготував гяурську страву, але м"ясо не пустив через м"ясорубку, а нарізав різаком, як це робиться в Стамбулі… Та на його засмуту, люди їли квапливо, ніхто не мав часу оцінити його витвір. Пообідавши, вони тільки вигукнули на ходу: «Спасибі, Ісмаїле!» — і подалися в порт.
Є в житті повара щасливі хвилини, є й сумні. Він так старався, а ніхто не сказав про це й слова!
Вони переселились сюди три дні тому, і всі були задоволені своїм новим постоєм. Спали в гамаках, як на кораблі, всередині пахло смерековим деревом, поряд безугавно шуміло море.
Тільки Хараламб зникав щовечора й до сходу сонця; правда, ніхто його не міг присилувати ночувати тут, адже в нього було своє помешкання в місті. Тим більше, що працював він за трьох. А про платню, здається, навіть не думав: коли Антон заводив мову про гроші, він похнюплював голову і соромливо відказував:
— Та годі, пане, спершу закінчимо роботу, а вже потім заплатите.
— Але ж потім ти вимагатимеш хтозна-скільки.
— Скільки самі дасте, то й добре буде.
У порту, за австрійським пасажирським кораблем, пришвартувалося навантажене вщерть невеличке судно. Якраз посередині, біля стосу дощок, сидів, звісивши ноги, хлопчак років чотирнадцяти, в чорній гуні, накинутій на плечі, у збитій на потилицю високій шапці, і тихенько грав на чабанській сопілці.
— Грає від голоду! — сказав Ієремія. — Гей, Мігу, я приніс тобі попоїсти!
Хлопчина підвів очі, і його обличчя проясніло.
— Це той хлопець, про якого я вам казав, пане! — пояснив Ієремія.
Антон стрибнув на палубу, підійшов до хлопця, по-дружньому простягнувши руку. І тільки тепер побачив, що біля нього лежить, поклавши голову на лапи, але з пильними очима чорний вовкодав із скуйовдженою і в реп"яхах шерстю, з обскубаним хвостом.
Хлопець зніяковіло і якось недовірливо скочив на ноги, бо не дуже звик до доброзичливості своїх родичів-людей. Собака теж підвівся, відступив крок назад, та так і залишився. Антонові здалося, ніби він виказує таку проречисту гідність, мов людина, — звісна річ, та людина, котра її має. А в очах хлопця — чорних, з голубим полиском, — таке іноді буває небо, коли сутінки вже згасли, а ніч ще не набралася сили, — читався м"який сум, той, який, раз з"явившись у погляді, довго не може зникнути. Антон Лупан враз здогадався, що, коли хлопчина пішов на поклик першого стрічного, це означало, що в нього не дуже легке життя.
— Собака твій?
— З кошари, — відповів хлопець. — Він ув"язався за мною й не захотів вертатися назад, навіть коли я його проганяв. Отак ми й ходимо вдвох.
Антонові хотілося розпитати його багато про що, але згадав, що хлопець голодний, тому відклав розмову на потім, доручивши обох — і хлопця, і собаку — Ієремії, хай почастує, чим дав Ісмаїл.
Крім лісу, на кораблі напхом напхано найрізніших матеріалів — у ящиках, тюках, коробках, у бідонах і в мішках. Ієремія купив усе, що було сказано, — бухти сталевих тросів, швартові канати різної товщини, металеві бруси, шурупи, цвяхи, бідони лляної олії, банки фарби, грубе вітрильне полотно на конопляній основі і ще багато чого.
ebooksa