Підняти вітрила!

22
18
20
22
24
26
28
30

Обійшовши корабля довкруг, Крістя дістав з-за пояса топірець, з яким ніколи не розлучався, і спробував дерево лезом, бо розумівся на дереві так, як гендляр на конях.

Усі спантеличено дивилися на нього: не сказав навіть «Добридень», а крутиться біля корабля, мов причмелений.

— Крісте! — крикнув Ієремія. — Не крутись там, бо ще впаде щось на голову.

А плотогон, хоч був мокрий як хлющ, упав на пісок і почав оглядати днище корабля. Потім вибрався по трапу на палубу. Вперше в житті він бачив корабель на березі; отже, це єдина нагода розкрити таємниці, про які він думав, відколи й пам"ятав себе!

Через п"ять тижнів корабель уже не був схожий на жертву катастрофи. Перед Крістею стояла голландська шхуна завдовжки двадцять п"ять метрів, завширшки сім метрів, висотою п"ять. Ясна річ, у воді вона осяде на дві третини і тоді не матиме вигляду журавля, що задер носа на піску.

Зараз не було видно й сліду катастрофи: все полагоджено, зашито, де треба — поновлено під наглядом Антона Лупана.

Усі люди дивувалися його знанням. Він міг відповісти на будь-яке запитання — знав, скільки треба крейди й гарячої лляної олії, щоб вийшла добра замазка, знав, як зсукати з тоненьких конопляних ниток канат, знав, як правильно тримати долото, як підігнати дошки й забити цвяхи під ребро так, щоб наступна дошка прикрила головку й зверху нічого не було видно… Студентом він кілька років переймав ці премудрощі від корабелів Сен-Мало, і його тодішнє учнівство пригодилося тепер.

За їдальнею з"явився навіс, де розмістилася кузня з усім необхідним начинням, позиченим на верфі. Тут з раннього рана й до вечірньої зорі трудився Хараламб, чорний від кіптяви й вугілля. Оскільки кожному ковалеві потрібен помічник, то він і взяв собі за учня Мігу, єдиного, хто не міг похвалитися, що знає якесь ремесло.

У перші дні всі дивились трохи скоса на нього й на його пса. Люди їхнього гатунку важко зав"язують дружбу. Вони ще зважували один одного тайкома на тих невидимих терезах, якими так важко зважити людську душу. А тут ще цей чабанець із своїм собакою…

Але Негріле доказав свою користь раніше, ніж вони могли подумати. Першого ж вечора він обійшов усіх, понюхав, пильно подивився на кожного, потім оббіг довкола барака та Ісмаїлового навісу й подався під кіль корабля, де уподобав собі лігво між двома колодами. А годиною пізніше, коли дід Іфрім, засвітивши ліхтар на маяку, за звичкою, що з"явилася в нього останнім часом, простував до барака заглянути в каструлі, його прогнав собачий гавкіт…

Досі щоночі люди по черзі вартували, щоб не підійшов якийсь зловмисник. Відтепер Негріле взяв на себе турботу сторожа.

Перший заприязнився з Мігу Хараламб, у якого він зараз за учня. Хлопець роздував горно, приносив вугіллі! воду, а коли майстер кидав на ковадло червоний шматок заліза, він хапався за молот і гатив з такою силою, що навсібіч снопами розліталися іскри. При кожному ударі молота Негріле підстрибував угору, гавкаючи то весело, то сердито. Іноді пес починав крутити хвостом, видно, пишався своїм роботящим господарем. А то хлопцеві інколи здавалося, ніби той готовий зайтися сміхом.

— Дивіться, він сміється з мене, дядьку Хараламбе! — здивовано казав молодий учень.

— Як же собака може сміятися, хлопче? Вигадаєш таке! Хіба він людина, щоб сміятися?!

— Сміється, єй-єй, чи я його не знаю? Він сміється й плаче достоту як людина, коли веселий або сумний.

— Та замовкни ти зі своїми вигадками!.. Бо хоч би й так, то чому йому сміятися з тебе? Що ти таке зробив?

— Йому смішно, що я чорний від вугілля.

Хараламб не знав, що відповісти, тільки знизував плечима, але відчував, яким близьким стає йому його учень.

— Не гаркай на нього! — докірливо сказав він одного разу Ієремії, бо йому здалося, ніби той підвищив голос на Мігу.

— Та ти здурів, чи що? — здивувався його двоюрідний брат. — Хіба я кричу на нього?