Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, аби задовольнити моє невситиме бажання бачити перед собою світ в усі епохи його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на нищителях тиранів та узурпаторів і на поборниках волі пригнічених та покривджених народів. Але я не можу висловити свого почуття в такій формі, яка досить розважила б читача.
Розділ VIII
Бажаючи побачити стародавніх діячів, найбільш уславлених своїм розумом та освітою, я присвятив один день спеціально цьому. Я попросив, аби з"явилися Гомер[79] та Арістотель[80] на чолі всіх їхніх коментаторів, але останніх було стільки, що кілька сот їх мусили дожидати надворі та в зовнішніх кімнатах палацу. Я побачив цих героїв одразу і міг не лише розпізнати їх серед юрби, але й відрізнити одного від одного. Гомер був вищий на зріст і приємніший на вигляд. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, будь-коли бачених мною. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся — пряме і рідке, голос — глухий. Я швидко запримітив, що обидва вони були зовсім чужі решті компанії і ніколи не бачили та не чули про них раніше. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори ці завжди тримаються якнайдалі від своїх принципалів, бо соромляться, почуваючи себе винними в такому жахливому тлумаченні цих авторів для нащадків. Я познайомив Гомера з Дідімом[81] та Євстафієм[82] і переконав його поставитися до них краще, ніж вони, мабуть, на те заслуговували, бо він незабаром виявив, що їм бракує таланту зрозуміти дух поета. Арістотель же страшенно розсердився, коли я, познайомивши його із Скотом[83] та Рамусом[84], розповів йому про них, і спитав мене, чи й усе плем"я коментаторів такі йолопи, як оце вони.
Я попросив управителя викликати нагору Декарта[85] з Гассенді[86] і намовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Цей великий філософ одверто визнав свої помилки в природознавчій філософії, бо багато думок, як мусять робити і всі люди, він висловлював, базуючись на самих здогадах, і сказав, що Гассенді, який пристосував, як міг, доктрину Епікура[87] до сучасних смаків, і вихри Декарта — однаково будуть відкинуті в майбутньому. Він провістив таку ж таки долю теорії тяжіння[88], яку теперішні вчені боронять із таким запалом. Він сказав, що нові системи природи — тільки нова мода, яка міняється з кожною новою генерацією, і що навіть ті, що намагаються вивести їх з принципів математики, матимуть успіх лише недовго і призначеного часу вийдуть з моди.
П"ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я умовив управителя викликати знизу Геліогабалових[89] кухарів, щоб вони приготували нам обід, але через брак матеріалу вони неспроможні були показати нам своє вміння. Один ілот[90] Агезілая[91] зробив нам спартанську юшку[92], але я не міг проковтнути й другої ложки її.
Два джентльмени, що привезли мене на цей острів, мусили були в своїх справах повернутися днів на три додому, цей час я використав на побачення з деякими з сучасних покійників із числа тих, що відігравали велику роль два-три останні сторіччя у нашій і в інших країнах Європи. Вважаючись завжди великим поклонником славетних старовинних родів, я попросив управителя викликати дюжину чи дві королів з їхніми предками з восьми-дев"яти поколінь. Розчарування моє було гірке і несподіване, бо, замість довгого походу людей в царських коронах, я побачив в одній родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів в одного італійського прелата, а в другій — цирульника, абата і двох кардиналів. Я занадто шаную короновані голови, щоб затримуватися на цій делікатній темі. З графами ж, маркізами та герцогами я був не таким ввічливим і, признаюся, не без певної приємності простежив за особливими рисами, що вирізняють деякі роди від самого початку. Мені легко було виявити, звідки в одного роду довгі підборіддя, в другому — протягом двох поколінь так рясно шахраїв, а протягом двох наступних — дурнів, чому в третьому — стільки пришелепуватих, а в четвертому — картярів, чим пояснюються слова, сказані Полідором Вергілієм[93] про один славетний рід: Nee vir fortis, пес faemina casta[94], як жорстокість, фальш та боягузтво стали характерними прикметами певних родів і вирізняють їх серед інших, так само як відрізняються їхні фамільні герби; хто перший приніс у благородну родину сифіліс, що в ряді поколінь обернувся на золотушні пухлини їхніх нащадків. Усе це не дивувало мене більше, коли я побачив, скільки разів родову лінію переривали пажі, лакеї, фурмани, гравці, скрипалі, актори, полководці та злодюжки. Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившись до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої бучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради — дурням, щирість — підлабузникам, римську доблесть — зрадникам батьківщини, побожність — атеїстам, цнотливість — содомістам, правдивість — наклепникам. Я побачив, скількох безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту або на заслання через те, що міністри підкупили суддів або через партійну злостивість; скільки мерзотників діставали найвищі посади, і їм довіряли, давали їм владу, достойності та багатства; яку велику учать брали у двірських рухах та подіях, у державних радах та сенатах — звідники, повії, паразити і блазні. Як почав я зневажати людську мудрість та чесність, коли почув правду про пружини та мотиви великих світових авантюр та революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони своїм успіхом!
Тут я викрив шахрайство та темноту тих, хто пнеться писати анекдоти або мемуари, хто келихом отрути одряджає до ями стількох королів, хто переказує розмову між монархом та його першим міністром, яка не мала жодного свідка, хто викриває думки й кабінети посланників та державних сенаторів і завжди, на нещастя своє, помиляється. Тут я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ, бачив, як повія може керувати чорним ходом, чорний хід — радою міністрів, а рада міністрів — сенатом. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу виключно через своє боягузтво та погане командування, а один адмірал сказав, що завдав поразки ворогові, якому збирався вже здати свій флот, тільки тому, що той був погано обізнаний зі справжнім станом речей. Три королі запевнили мене, що за свого царювання давали перевагу гідній особі хіба що помилково або через зрадництво міністра, на якого вони покладались, але такої помилки, якби вони жили знову, більше не сталося б. І вони дуже переконливо показали мені, що втримуватися на царському троні не можна без зледащілості, бо позитивна, смілива, настійлива вдача, якої надає людині її доброчесність, завжди буває завадою в державній діяльності.
Мені цікаво було розпитати приватно, в який спосіб більшість їх дістали свої високі почесні титули й колосальні статки. Але я обмежив свої дослідження найостаннішим періодом, уникаючи, проте, сучасного, щоб не образити чужоземців, бо читач, сподіваюся, не потребує запевнень, що я не маю ні найменшого наміру говорити тут про мою батьківщину. Було викликано величезну кількість певних осіб, і я, по найповерховішому ознайомленні, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Віроломство, насильство, підкуп, омана, звідництво й подібні вади були ще одними з найпростиміших засобів серед згаданих ними, і тому я, як того вимагає розум, поставився до них поблажливо. Але коли декотрі призналися, що свої багатства та велич вони здобули завдяки содомському гріхові або кровозмішанню, інші — проституюванню їхніх дружин та дочок, ще інші — тому, що зрадили свого монарха або батьківщину, дехто — отруті, а найбільше — підкупові правосуддя, щоб занапастити невинного, то ці відкриття (сподіваюся, мені пробачать це) зменшили глибоку повагу, яку я, природно, відчуваю до вельмож, що завдяки своїм надзвичайним чеснотам мусять бути так трактовані нами — нижчими за них людьми.
Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити осіб, що вчинили ці послуги. На моє запитання мені відповіли, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві, крім кількох осіб, змальованих історією як найзапекліші шахраї та зрадники. Про інших я ніколи не чув. Усі, хто з"явилися, мали пригнічений вигляд і вбоге вбрання, і більшість із них сказали мені, що вони померли в злиднях та неласці, а решта на ешафоті або на шибениці.
Серед них був один, доля якого здалася мені незвичайною. Коло нього стояв юнак років вісімнадцяти. Він сказав, що багато років командував кораблем, і в морській баталії при Акціумі[95] йому пощастило прорватися крізь лінію ворожих кораблів, потопити три судна першого рангу і взяти в полон четверте, що було єдиною причиною втечі Антонія[96] і вирішило долю бою, під час якого був убитий його син-одинак, який стоїть поруч із ним. Далі він розповів, що свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму і просив при дворі Августа[97] призначити його на більший корабель, командира якого було вбито, але на його прохання не звернули ніякої уваги і дали цю посаду хлопчиську, котрий ніколи не бачив моря, синові вільновідпущениці, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, йому поставили в провину недбайливість у виконанні службових обов"язків, і корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи, після чого він подався до себе, на вбогу ферму, далеко від Риму, і там помер. Мені цікаво було знати правду в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту під час тої баталії. Агріппа, з"явившися, ствердив усе і додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, що із скромності применшив або приховав більшість своїх заслуг.
Мене здивувала розбещеність, що так швидко й широко розвинулася в цій імперії через розкіш, яка з"явилась там дуже пізно, і я менше вже дивувався в аналогічних випадках по інших країнах, де різноманітні пороки панували значно довший час і де всю хвалу і всю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, мабуть, мав на них найменше прав.
Усі викликані особи зберігали точнісінько той зовнішній вигляд, який мали на цім світі, і це навернуло мене на смутні думки про виродження людської раси протягом останнього сторіччя. Я бачив, як сифіліс, з усіма його відмінами та різними назвами, змінив кожну рису на виду англійця, зменшив йому зріст, розслабив нерви, покволив мускули та сухожилки, пожовтив обличчя, зробив усе тіло млявим і безсилим.
Я спустився так низько, що попросив викликати кілька англійських селян старого гарту, що колись так славилися простотою їхніх звичаїв, їжі та вбрання, чесністю в торгівлі, справжнім духом волі, сміливістю й любов"ю до рідного краю, — і був глибоко зворушений, порівнявши померлих із живими та побачивши, як усі ті національні чесноти знеславлювали заради грошей їхні внуки, які, продаючи свої голоси під час парламентських виборів, набули всіх вад та розпусти, котрих можна навчитися при дворі.
Розділ IX
Настав день від"їзду, і я, попрощавшися з його високістю управителем Глабдабдрібу, повернувся з моїми компаньйонами до Мелдонади, де чекав два тижні на корабель, що мав відплисти до Лагнегу. Обидва джентльмени і ще дехто із знайомих великодушно дали мені їстівного на дорогу і прийшли проводжати на пристань. Плив я місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, щоб потрапити в смугу пасату, яка сягає тут шістдесяти ліг. 21 квітня 1708 року ми ввійшли в річку Кламегніг, де лежить морський порт на південно-східному краї Лагнегу. Об"якорившись на відстані одної ліги від міста, капітан сигналом викликав лоцмана. За півгодини двоє їх були вже на кораблі і провели нас між дуже небезпечних тут мілин та порогів до великої бухти, де безпечно розмістився б цілий флот, стоячи на відстані кабельта від міського муру.
Деякі з матросів, чи то з необачності, чи то зі зрадництва, розповіли лоцманам, що я — чужинець і відомий мандрівник. Ті, у свою чергу, повідомили про це начальника митниці, який взяв мене на допит, тільки-но я зійшов на берег. Говорив він до мене мовою белнібарбі, що її завдяки торговельним зносинам знають там усі, а особливо моряки й митні урядовці. Я стисло і якомога докладніше розказав йому свою історію, утаївши тільки, що я — англієць, і назвавшися голландцем, бо я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають тільки голландців. Отже, я розповів йому, як, зазнавши корабельної аварії коло берегів Белнібарбі, був викинутий на скелю та взятий на Лапуту, або летючий острів (про який він часто чував), і тепер пробираюсь до Японії, сподіваючись знайти там нагоду виїхати на батьківщину. Завідувач сказав, що мусить заарештувати мене й запитати вказівок від двору, куди напише негайно, і сподівається мати відповідь через два тижні. Мені дали непогану кімнату, і, хоч коло дверей її стояв вартовий, я міг користуватися великим садом. Поводилися зі мною досить гуманно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я з далеких країн, про які вони ніколи не чули.
За перекладача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом з Лагнегу, але проживши кілька років у Мелдонаді, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати з моїми гістьми розмову, яка складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.
Лист від двору прийшов саме тоді, як на нього чекали. У нім був наказ відвезти мене з моїм почтом, під охороною десяти кіннотників до Трелдрегдаба або Трілдрогдріба (це слово, скільки пам"ятаю, вимовляють там двома способами). Увесь мій почт складався з одного бідного хлопчика-перекладача, і на моє уклінне прохання нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим від"їздом послано було гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день і годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил коло його ніг»[98]. Такий там при дворі стиль, і я знайшов, що він цілком відповідає дійсності, бо за два дні по прибутті сам змушений був плазувати на животі до його трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре, що для мене як для чужинця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку, і виявляють її лише до найвельможніших осіб, коли вони просять аудієнції. Більше того: коли король приймає особу, яка має могутніх ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне вкривають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюги, що, приплазувавши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище, дійсно, безпорадне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара. Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь зі своїх дворян не люту, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу отруйним коричневим порошком, що полизавши його людина протягом двадцяти чотирьох годин неминуче мусить умерти. Треба визнати лагідність цього монарха та його піклування про своїх підданців (дуже бажано було б, аби європейські монархи наслідували його в цім) — він видав найсуворіший наказ ретельно мити після такої екзекуції заражену частину підлоги, і слуги, які не виконують його, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився відбатожити пажа, що злісно не доглянув за миттям підлоги, і внаслідок його недбайливості отруївся на аудієнції один молодий, що подавав великі надії, лорд, якого король на той час і на думці не мав страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху-пажа від батогів, коли той обіцяв, що надалі не робитиме так без спеціального наказу.
ebooksa