Я прожив удома з дружиною та дітьми щось із п"ять місяців і, якби життєвий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, мусив би сказати, що прожив дуже щасливо. Я залишив вагітною мою бідну жінку і прийняв вигідну пропозицію стати капітаном великого купецького корабля «Едвенчюр» на 350 тонн. Я добре знався на мореплавстві, обов"язки корабельного хірурга, що виконувати їх я міг би коли завгодно, мені набридли, і на посаду цю я запросив на свій корабель молодого, дуже здібного медика Роберта П"юрфой. Ми відпливли з Портсмута 7 вересня 1710 року. 14 вересня, біля мису Тенеріфа, наздогнали капітана Покока з Брістоля, що плив до Кемпеші по сандалове дерево. 16 вересня знялася буря й роз"єднала нас. Як я чув, повернувшись до Англії, його корабель розбився на тріски, і врятувався з нього, переказують, один лише юнга. Капітан Покок був гарний моряк і чесна, але занадто самовпевнена людина, і через самовпевненість загинув сам і спричинився до загибелі багатьох інших. А послухався б він тоді моєї поради, то й сидів би тепер спокійнісінько вдома зі своїми, як оце я сиджу.
Кілька матросів на моїм кораблі померли від гарячки, і на острові Барбадосі та на Лівордових островах, куди ми заходили з наказу власників корабля, я мусив набрати нових. Незабаром я каявся в цім, бо більшість із них виявилися морськими розбійниками. На судні в мене було п"ятдесят матросів, і я мав наказ торгувати з індійцями в Південному океані та досліджувати, скільки можливо, ті місцевості. Негідники, що їх я набрав, підбурили інших моїх людей і змовилися з ними захопити судно, а мене заарештувати. Одного ранку вся ця зграя вдерлася в мою каюту, зв"язала мені руки та ноги й загрожувала кинути в море, коли я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я — їхній бранець і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся на цьому, а тоді, розв"язавши мені руки, одну ногу прикували до ліжка і поставили коло дверей вартового із зарядженою рушницею, який мав застрелити мене при першій же спробі втекти. В каюту мені посилали і їсти, і пити, а керування кораблем негідники взяли на себе, маючи намір зробитися піратами та грабувати іспанські судна, чого вони не могли робити, доки не мали досить людей для цього. Для початку вони вирішили продати індійцям крам, що був на кораблі, а потім зайти до Мадагаскару і набрати там новий екіпаж, бо чимало їх, поки я сидів ув"язнений, померло. Багато тижнів плавали вони та торгували з індійцями, але я не знав навіть курсу, якого тримався корабель, і, замкнений у своїй каюті, чекав найгіршої смерті, що нею вони часто мені загрожували.
9 травня до мене прийшов такий собі Джемс Велч і сказав, що з наказу капітана мусить зсадити мене на берег. Я почав був сперечатися, та даремно — він не назвав навіть імені їхнього нового капітана. Розбійники посадовили мене в човен, дозволивши вдягтись у найкращий костюм, що був майже як новий, і взяти з собою лише невеликий пакунок білизни. Із зброї мені залишили тільки кортик але були такі чемні, що не обшукали моїх кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі. Провеслувавши з лігу, вони зсадили мене на землю і на запитання, що то за край, заприсягалися, що знають про це не більше ніж я, але сказали, що так званий капітан, як тільки весь вантаж було розпродано, вирішив позбутися мене на першому місці, де вони побачать суходіл. Розбійники відразу ж відпливли, радячи мені не баритися, щоб не бути захопленим припливом, і побажали мені щасливої путі.
Залишившися в такому безпорадному становищі, я пішов від берега і, діставшись твердого ґрунту, сів на горбок відпочити та обміркувати, що його робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у глиб країни, вирішивши віддатися в руки першим же дикунам, яких стріну, і відкупити своє життя браслетами, намистом та іншими дрібницями, що ними завжди запасається моряк, вирушаючи у таку подорож; кілька штук їх було і в мене. Місцевість перетиналася довгими, нерівними рядками дерев. Очевидно, їх не садовили, а вони виросли самі. Скрізь були сіножаті з високою травою і засіяні вівсом лани. Я посувався вперед, боячись, аби мене не захопили зненацька, або не влучили стрілою ззаду чи збоку, і вийшов на битий шлях, укритий слідами людських ніг, подекуди коров"ячих ратиць, але найбільш було там відбитків копит коней. Нарешті я вгледів у полі кілька якихось тварин, а двоє чи троє їх сиділи на деревах. Вони мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, який навіть трохи вразив мене, і, щоб розглянути їх краще, я ліг і сховався за кущі. Деякі наблизилися до місця, де я лежав, і тим дали мені змогу виразно побачити їхні форми. Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних — кучерявим, в інших — гладеньким волоссям. Бородами вони скидалися на цапів. По спині і по передній стороні ніг ішла в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я тому міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було. Гадаю, природа примістила волосся там де треба, щоб захищати шкіру, коли вони сидять на землі, бо вони сиділи, лежали і часто стояли на задніх лапах. На високі дерева вони здиралися, мов білки, бо їхні пальці на задніх і передніх лапах закінчувалися гострими карлючкуватими пазурами, і стрибали, скакали та бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців. Вони мали довге, некучеряве волосся на голові, і майже не мали рослинності на тілі, їхні перса висіли між передніх лап, а коли вони йшли рачки, часто майже доторкалися до землі. Колір волосся і в чоловіків, і в жінок був щонайрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий. Взагалі, ніколи за моїх подорожів не бачив я таких мерзенних істот, і жодна з тварин не викликала в мене такої огиди. Вважаючи, що дивитись на них більше нема чого, я підвівся, сповнений почуттям гидливості, і пішов далі, надіючись, що шлях приведе мене до халупи якого-небудь індійця. Пройшовши недалеко, я зустрів на дорозі одну з цих тварюк, що йшла просто на мене. Угледівши мене, ця погань скривила гримасу і почала здивовано розглядати мене, як ніколи не бачену річ, а тоді впритул підійшла до мене й піднесла вгору передню лапу. Не знаю, був то рух цікавості чи злоби, але я витяг свій кортик і плазом ударив ним по її лапі, не бажаючи бити гострим кінцем, бо боявся, що налаштую проти себе тубільців, коли вони довідаються, що я вбив чи поранив належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір подався назад і заревів так, що з сусіднього поля прибігло ціле стадо, і не менш як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Спершися на стовбур найближчого дерева, я вимахував кортиком і не підпускав їх до себе. Проте кілька цих клятих тварюк, схопившись за галуззя ззаду мене, видерлися на дерево і заходились випорожнятися мені на голову. Щоправда, я досить щасливо уникнув цього, щільно притулившись до стовбура, але мало не задихнувся від смердючого калу, що падав навколо мене.
Під цей скрутний час я раптом побачив, що всі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево, пішов своєю дорогою, дивуючись, що могло так настрахати їх, і, тільки глянувши ліворуч, побачив коня, який повільно йшов полем і, помічений моїми переслідувачами, став за причину їхньої втечі. Підійшовши зовсім близько, він нібито здригнувся, але зараз же заспокоївся і пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов навколо мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів продовжувати свою путь, та кінь заступив мені дорогу, дуже приязно дивлячись на мене і, видно, не бажаючи робити ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж доки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, попестити його, як це роблять жокеї, коли приручають нового коня. Але до моєї ласки кінь, здається, поставився досить зневажливо, похитав головою, насупився й обережно підвів праву передню ногу, щоб відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, але щоразу так по-різному, що я майже почав думати, чи не говорив він якоюсь своєю мовою.
Тим часом до нас підійшов іще один кінь і дуже ґречно привітав першого: вони злегка стукнулись правими передніми копитами і по черзі кілька разів проржали щось, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалося майже членороздільним. Потім вони відійшли на кілька кроків, ніби радячись, стали походжати попліч, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу, і раз у раз повертали до мене голови, стежачи за тим, щоб я не втік. Така поведінка грубих тварин страшенно зацікавила мене, і я подумав, що коли мешканці цієї країни — обдаровані розумом у відповідній мірі, так то мусить бути наймудріший у світі народ. Підбадьорений такою думкою, я вирішив іти далі, аж доки знайду якийсь хутір чи село або здибаюсь із тубільцями, а обох коней залишу розмовляти досхочу. Помітивши, що я збираюсь іти, перший — чалий — кінь заіржав до мене так красномовно, що мені здалося, ніби я розумію, чого він хоче. Тоді я спинивсь і підійшов до нього, чекаючи подальших розпоряджень. Я, скільки міг, не показував страху, але починав уже трохи хвилюватися, не знаючи, чим може скінчитися ця справа, і читач легко може собі уявити, що я був не дуже задоволений зі свого становища.
Обоє коней близько підійшли до мене і почали пильно вдивлятися в мої руки та обличчя. Чалий кінь так потолочив мій капелюх, водячи по ньому копитом правої передньої ноги, що я мусив був здіймати й вигладжувати його, перше ніж знову надів на голову. Це, видима річ, здивувало їх обох, а коли другий, каро-гнідий, кінь, торкнувшися поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, вони виявили своє здивування новими знаками. Каро-гнідий узяв мою праву руку і, здавалося, був захоплений тендітністю та кольором моєї шкіри, але стиснув її між копитом і бабкою так, що я мусив скрикнути. Після того обидва доторкались до мене з великою обережністю. Дуже бентежили коней мої черевики й панчохи. Вони раз у раз торкалися їх, щось іржали один до одного і робили різні рухи, як ті філософи, що силкуються збагнути нове для них і незрозуміле явище.
Взагалі вся поведінка коней була така розважлива і їхні рухи такі доцільні, що я кінець кінцем почав вважати їх за чарівників, які, прибравши з певним наміром кінського вигляду, забажали побавитись із стрінутим на дорозі чужинцем. А мабуть, їх і справді вразили постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібної до тих, що, може, живуть у цій далекій країні. Спонукуваний цими міркуваннями, я наважився звернутися до них з такими словами: «Джентльмени, якщо ви — чарівники, як я маю достатню підставу гадати, то ви мусите розуміти кожну мову. Отже, я насмілююсь побожно повідомити ваші милості, що я — бідний, покривджений долею англієць, викинутий у лиху годину на ваш берег. Коли ви дійсно — коні, дозвольте мені сісти на спину одного з вас і одвезіть до найближчої садиби або селища, де я міг би відпочити та попоїсти. На вдячність за таку послугу я подарую вам оцей ніж чи цей браслет», — і видобув їх із кишені.
Поки я говорив, коні стояли мовчки, здавалось, уважно прислухаючись, а коли скінчив, почали іржати, немов розмовляли на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже добре висловлює почуття, а слова їхні з невеликими труднощами можна розкласти на літери легше, ніж слова в китайській мові. Я виразно чув слово «єгу», що кожен із співбесідників повторив кілька разів, і хоч не міг зрозуміти, що воно значить, але, поки вони говорили, намагався й собі вправлятися в цім слові. Скоро вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив «єгу», стараючись, скільки міг, наслідувати кінське ржання. Вони, очевидно, здивувались обоє, і чалий двічі проіржав «єгу», немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторював слідом за ним, як умів, і знайшов, що кожен раз роблю помітні успіхи, хоч далеко не дійшов ще досконалості. Потім каро-гнідий зробив спробу навчити мене нового слова, важчого щодо вимови, яке за англійською орфографією йдучи, треба було б написати «гуїгнгнм»[101]. Тут уже мені не повелося так, як з першим, а проте, по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обоє, здавалось, були вражені моїми здібностями.
По дальшій розмові, яка, очевидно, торкалася мене, приятелі розпрощалися, так само постукавши копитами один одного, і чалий кінь знаками звелів мені йти попереду нього, а я визнав за розумне слухатись, доки знайду кращого начальника. Коли я стишував ходу, кінь іржав: «гуун, гуун». Здогадавшись про значення цього слова, я показував, як умів, що втомився й не можу йти швидше, і він тоді спинявся, даючи мені хвилинку на відпочинок.
Розділ II
Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі, зробленої з переплетених гіллям вертикальних колод, під солом"яною стріхою. Я аж повеселішав та побадьорішав і видобув з кишені деякі дрібнички, що мандрівники завжди мають із собою для дарунків дикунам, сподіваючись задобрити ними господарів будинку та забезпечити собі люб"язний прийом. Кінь знаком запропонував мені ввійти першому, і я ступив у велику кімнату з рівною, чистою долівкою і стійлами та яслами попід одною стіною. Там були троє лошат і дві кобили, які не їли, а деякі сиділи на стегнах, чим дуже здивували мене. Але я здивувався ще більше, побачивши, що решта, неначе звичайні слуги, справляли різні хатні роботи; а втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів до такої міри цивілізувати грубу тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі нації світу. Чалий кінь увійшов слідом за мною і цим запобіг негарному поводженню зі мною з боку інших. Кінь кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.
Далі, вздовж усієї будівлі, йшли одна по одній іще три кімнати, куди потрапляли через троє дверей, розташованих одні проти одних, неначе просіка. Через другу кімнату ми пройшли до третьої, куди чалий кінь увійшов сам, знаком наказавши мені зачекати. Залишившися в другій кімнаті, я заздалегідь вийняв із кишені подарунки для хазяїна та хазяйки будинку — два ножі, три браслети з фальшивих перлин, маленьке дзеркало і поганеньке намисто. Кінь три або чотири рази заіржав. Замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи пронизливішим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, бо потрібні такі церемонії перш ніж мене пустять до неї, але не міг зрозуміти, який же то мусить бути пан, що йому служать самі коні. Я боявся, чи не замутили мій розум усі мої муки та нещастя. Я опанував себе і оглянув кімнату, де мене залишили самого; умебльована була вона так, як і перша, тільки елегантніше. Я тер собі очі, але всі речі навколо були ті самі. Я щипав собі руки та боки, щоб пересвідчитися, чи то не марення. Тоді я остаточно прийшов до висновку, що все це лише чаклунство та магія. Але в мене не було часу спинятися на цих міркуваннях, бо чалий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив дуже милу кобилу з двома лошатами, що сиділи на абсолютно чистих, майстерно сплетених солом"яниках.
Коли я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом"яника, підійшла до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, з презирством зиркнувши на мене, повернулася до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово «єгу», якого тоді не розумів, дарма що воно було першим словом, яке я навчився вимовляти. Незабаром, проте, мені довелося довідатися про ганебне його значення. Кінь, прикликаючи мене головою і повторюючи «гуун, гуун», як робив дорогою, тобто, як я розумів, наказуючи мені йти слідом за ним, вийшов зі мною на двір, де на певній відстані від будинку стояла ще одна споруда. Ми ввійшли туди, і я побачив троє огидних істот, таких, як перші зустрінуті мною на березі, що жерли коріння й м"ясо якихось тварин — згодом я довідався, що то було м"ясо ослів, собак, а іноді, бувало, й корів, здохлих від нещасних випадків або від хвороби. Усі вони цупкими вербовими лозинами були прив"язані за шию до балки, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.
Хазяїн-кінь звелів одному зі своїх слуг — гнідому огиреві — відв"язати найбільше з цих створінь і вивести його у двір. Нас поставили поруч, і господар із челядником почали старанно порівнювати нас, оглядаючи з усіх боків і раз у раз повторюючи слово «єгу». Не можна описати жаху, що схопив мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, обличчя її було широке та плескате, ніс — приплюснутий, губи — широкі і рот — завеликий. Але ж такі властивості притаманні всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і тягаючи на спинах, де вони обличчями труться об плечі матері. Передні лапи єгу відрізнялися від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю та коричневим кольором шкіри на долонях і волохатістю на тильному боці кисті. Така сама схожість і та ж різниця були й між їхніми задніми лапами і моїми ногами, але це добре знав лише я, а коням помітити її заважали мої панчохи і черевики; те саме треба сказати й про решту тіла за винятком кольору шкіри та волохатості, згаданих уже мною.
Найбільше, проте, здається, дивувала обох коней різниця в будові наших тіл, бо в мене воно було вкрите одежею, про яку вони не мали ніякого уявлення. Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його способом, який ми опишемо далі, між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м"яса, але воно так бридко смерділо, що я з гидливістю відвернувся. Він тоді кинув м"ясо єгу, який жадібно пожер усе. Потім огир показав мені оберемок сіна і гарнець вівса, але я похитав головою, показуючи, що й те, і те — їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо мерзенних єгу, то якби там і були тоді більші за мене шанувальники людства, вони теж взнали б, що нема тварин, огидніших за ці істоти, і що ближче знайомився я з ними, живучи в цій країні, то більше ненавидів їх. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн послав єгу назад до хліва. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий та цілком природний, і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що буду я їсти, але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів; а якби й зрозумів, то я не знав, звідки може він дістати підходящу для мене їжу. Саме на той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем і намагався пояснити, що прошу дозволити мені подоїти її. Моє жестикулювання зробило своє діло, бо він провів мене назад до будинку і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояло багато череп"яного й дерев"яного посуду з молоком. Кобила дала мені великий глечик його, я з насолодою випив і відразу відчув себе бадьорішим.
Близько полудня до будинку під"їхав екіпаж, який везли чотири єгу в запряжці, наче на сани. В екіпажі сидів старий кінь, очевидно, якась важнюща в них особа. На землю він зійшов задніми ногами наперед, бо при якомусь нещасному випадкові пошкодив собі ліву передню ногу. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже чемно. Обідали вони в кращій кімнаті й на переміну мали варений в молоці овес, що його всі, крім старого коня, їли холодним. Їхні ясла стояли колом посередині кімнати, поділені на кілька відділків, де вони й посідали на солом"яники. Посередині була велика драбина, поділена відповідно яслам; отже кожен кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу на молоці з окремого ясельця дуже пристойно та охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, а хазяїн з господинею поводилися з гостем надзвичайно люб"язно та привітно. Чалий кінь звелів мені бути коло нього, і з поглядів, які він та старий кінь кидали на мене, і з часто повторюваного слова «єгу», я зрозумів, що вони говорять про мене.
Перед обідом я вдягнув рукавички. Глянувши на них, хазяїн дуже здивувався і знаками запитував, що сталося з моїми передніми ногами. Три чи чотири рази він торкнувся їх копитом, ніби показуючи, щоб я надав рукам попередній вигляд. Я так і зробив, знявши рукавички та поклавши їх у кишеню. Це викликало нові розмови, і моя слухняність, як я потім довідався, дуже їм сподобалась. Мені звеліли сказати кілька слів, що я вже вмів вимовляти, а під час обіду хазяїн навчив мене їхніх назв для вівса, молока, води та інших речей, і я повторював їх за ним, що було мені легко, бо я змалку мав хист до мов.
ebooksa