Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрідж по-іншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, він щохвилини вистромляв голову з камбуза і жартував. Як я ненавидів його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовірно. Уперше зроду я відчував бажання вбити когось — «скуштувати крові», як то висловлюються високохмарні наші поети. Життя взагалі, може, й священне, але життя Томаса Магріджа зокрема — це якесь плюгавство. Відчувши жадобу крові, я злякався, і в мене майнула думка: чи не передалась мені часом брутальність оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навіть для найстрашніших злочинців!
Проминуло добрих півгодини, і ось я побачив, що Джонсон та Луїс завели суперечку. Кінець кінцем Джонсон відіпхнув Луїса, який стримував його руку, й пірвався вперед. Він перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й поліз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помітив його.
— Гей, ти куди лізеш? — гукнув він.
Джонсон спинився. Він подивився капітанові у вічі і спокійно сказав:
— Хочу стягти хлопця.
— Зараз же злізь мені! Чуєш? Злазь!
Джонсон завагався, однак довголітня звичка слухатись наказів узяла нарешті гору. Похмурий, він стрибнув на палубу й подався на бак.
О пів на шосту я пішов до кают-компанії накривати на стіл, але майже не усвідомлював, що роблю. Перед очима В мене стояв образ матроса, що, сполотнілий, весь тремтячи, відчайдушно чіплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.
О шостій годині, вже під час вечері, йдучи палубою до камбуза, я помітив, що Гаррісон висить усе так само. Балакали за столом зовсім про інші речі. Цих людей, видимо, не цікавила доля людини, чиє життя задля забавки було піддане смертельній небезпеці. Проте перегодом, ідучи ще раз до камбуза, я з великою полегкістю побачив, що Гаррісон, похитуючись, ступає від вантів до люка на баку. Набравшися духу, він урешті-таки спустився.
Щоб скінчити з цією пригодою, мушу ще переповісти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанії. Я саме перемивав посуд, коли він почав:
— Щось у вас після обіду кислий вигляд. У чому річ?
Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, — йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:
— Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.
Він засміявся.
— Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші — ні.
— Ні, це зовсім не те, — заперечив я.
— Якраз те, — сказав він. — На землі так само повно Жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших — друге. Ото й уся причина.
— Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? — запитав я.
— Варте? Чого варте? — він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. — Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?
— Я, — відповів я.
ebooksa