— Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?
Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, з ким я стикався, то я знаходив 8 ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном — я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала 8 пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого грунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя — святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя — цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.
— Ми розмовляли про це вчора, — почав він. — Я сказав, що життя — це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя — то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя — найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа — марнотратниця. Взяти хоча б рибу 8 мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.
— Ви читали Дарвіна, — зауважив я. — Але не так зрозуміли, коли гадаєте, що боротьба за існування дозволяє вам свавільно нищити чуже життя.
Він знизав плечима:
— Певно, ви маєте на увазі тільки людське життя, бо м"ясо тварин, птиць і риб ви нищите так само, як і я та інші люди. Але ж людське життя нічим не різниться від якого іншого, дарма що вам видається, ніби така різниця є.
Тож чого я маю берегти це життя, коли воно таке дешеве й нічого не варте? Для матросів не вистачає кораблів у морі, для робітників не вистачає фабрик та машин. Ви, що живете на суходолі, ви ж знаєте, що околиці міста залюднені злидарями, які вмирають з голоду, не маючи шматка хліба або м"яса (тобто зруйнованого іншого життя), яких косять пошесті і яких однаково там залишається ще багато, і ви не знаєте, що з ними робити. А чи бачили ви коли-небудь, як лондонські докери б"ються між собою, мов звірі, щоб дістати роботу? Він рушив до трапа, але обернувся і сказав ще:
— Знаєте, життя само визначає свою вартість, і це єдина його вартість. І, звісна річ, воно не може бути само до себе об"єктивне, вода перегинає на свою користь. Ось хоча б цей хлопець, що був там, нагорі. Він тримався за життя, наче то справді не знати яка цінність, скарб, дорожчий від діамантів та рубінів. Але для кого воно є цінністю? Для вас? Ні. Для мене? Зовсім ні. Для нього? Так. Однак я не приймаю цієї оцінки, він занадто переоцінює себе. Величезний запас життя прагне ще народитися. Якби він упав і розплескав свій мозок по палубі, мов той мед із щільників, світ би на цьому нічого не втратив. Для світу він не становить жодної цінності. Занадто багато ненароджених життів пориваються у світ. Тільки для самого себе він чогось вартий, але навіть ця вартість — фікція, бо, померши, він уже не зміг би усвідомлювати, що втратив себе. Він тільки сам-один уважає себе коштовнішим за діаманти та рубіни. А ті діаманти та рубіни загинуть, розсиплються по палубі; їх змиють цеберкою морської води, і він навіть не знатиме, що діамантів та рубінів уже немає. Він не втратив би нічого, бо, втративши самого себе, він разом з тим утратив би й свідомість утрати. Хіба ж не так? Що ви можете на це сказати?
— Що ви принаймні послідовні, — спромігся я на відповідь і знову заходився мити посуд.
Нарешті після трьох днів мінливого вітру ми спіймали північно-східний пасат. Добре відпочивши за ніч — дарма, що боліло коліно, — я вийшов на палубу і побачив, що «Привид» летить під усіма вітрилами, опріч самих кліверів. З корми віяв свіжий вітер. О, яке диво цей потужний пасат! Цілий день і цілу ніч — і так день у день — ми мчали вперед, а постійний і дужий вітер підганяв нас у корму. Шхуна сама йшла. Не було потреби підтягувати вітрила й снасті та перекидати топселі — матросам лишалося хіба що стояти біля стерна. Ввечері, коли сонце заходило, вітрила попускали; вранці, коли вони набирали роси й обвисали, їх знову туго натягали, оце була й уся робота.
Вузлів десять-одинадцять, інколи дванадцять — із такою швидкістю ми йдемо. Весь час віє ходовий північно-східний вітер, і ми покриваємо за добу по дві з половиною сотні миль. Мені й сумно й радісно, що Сан-Франціско лишився позаду, а ми наближаємось до тропіків. Що день, то помітно теплішає. Під час другої піввахти матроси виходять на палубу, роздягаються і з лідер поливають один одного водою. Вже з"являється летюча риба. Вночі вахтові повзають по палубі, шукаючи рибу, що падає на судно. Вранці, коли щастить піддобрити Томаса Магріджа, з камбуза розходиться приємний запах смаженої риби. Іноді, як Джонсонові ведеться спіймати з бушприта красеня-дельфіна, команда смакує його м"ясо.
Джонсон збуває весь свій вільний час там або на салінгу, дивлячись, як «Привид» під натиском вітру розтинає хвилі. Пристрасть і екстаз світяться йому в очах, і він, мов у трансі, захоплено дивиться на повні вітрила, на пінявий слід корабля, на його біг серед цих водяних гір, що сунуть разом з нами величною процесією.
Дні і ночі — це «диво й захват невимовний», і хоч вільного часу в мене майже нема, я все ж відірвуся інколи на хвилинку від своєї нудної роботи, щоб помилуватися цією безмежною красою, що й не снилась мені ніколи. Наді мною ясно-блакитне небо — блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискує блакитним атласом. Навколо по обрію розкидані бліді баранці хмар, що стоять незмінно, нерухомо, наче срібна оправа прозоро-туркусового неба.
Не забуду я однієї ночі, коли, замість спати, лежав я на півбаку й дивився на барвисті брижі піни, що вирувала біля форштевня. Їхній плюскіт нагадував мені дзюрчання струмка по замшілому камінню в тихій розпадині. Ця розмірна пісня переносила мене кудись далеко-далеко, і я вже не був ні юнга Гамп, ані Ван-Вейден, що тридцять п"ять років прогибів серед книжок. Повернув мене до дійсності голос Вовка Ларсена — його, не чий інший, — дужий і впевнений, але водночас на диво м"який голос:
— Ну як, Гампе, подобається? — спитав він, трохи помовчавши, як того вимагали слова й обставини.
Я подивився йому на обличчя. Воно сяяло, як і це море, а очі іскрилися.
— Принаймні мене вражає ваш запал, — відповів я холодно.
— Чому? Це ж, чоловіче, життя. Це є життя! — вигукнув він.
— Дешева річ, нічого не варта, — відповів я йому його власними словами.
ebooksa