Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.
— Стривайте, це щось подібне до співробітництва?
— Деякий зв"язок тут є, — відповів я, не дивуючись цим разом прогалині в його словнику, набутому читанням і самоосвітою. Наукою його ніхто не керував, і хоч думав він багато, але говорив мало, а то й зовсім мовчав, — Альтруїстичний вчинок це вчинок задля добра інших людей, вчинок некорисливий на протилежність до вчинку заради себе, тобто егоїстичного.
Він кивнув головою.
— О, так. Тепер пригадую. Мені траплялося це слово у Спенсера [10].
— У Спенсера? — вигукнув я. — Невже ви читали його?
— Не дуже багато, — визнав він. — Я цілком зрозумів «Основні засади», але на «Біології» вітер покинув мої вітрила, а на «Психології» я й зовсім опинився в мертвому штилі, і надовго. По щирості кажучи, я не міг зрозуміти, куди він гне. Спершу я гадав, що причина в убозтві мого розуму, але потім зрозумів, що мені просто бракувало підготовки. Я не мав відповідної бази. Тільки Спенсер та я знаємо, чого він мені коштував. Але з його «Даних етики» я дещо виніс. Оце там я здибав «альтруїзм» і тепер пригадую, як його було там ужито.
Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам"ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.
— Що ж ви ще звідти винесли? — спитав я.
Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.
— Коротко кажучи, — почав він, — Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за, власний добробут — це морально і добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.
— Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок, — докинув я, — це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.
— Я б так не сказав, — відповів він. — Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Все це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя, — ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за Нього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, — нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні — в той короткий час, поки грає моя життєва закваска.
— Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст [11].
— Важкі слова, — засміявся він. — Але що означає «гедоніст»?
Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.
— До того ж ви така людина, — провадив я далі, — що їй Не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.
— Тепер ви починаєте розуміти, — сказав він, радісно всміхаючись.
— Ви — людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.
— Так.
ebooksa