— А що ж це таке? — спитав я.
— Це винахід, що полегшує працю моряка і зводить навігацію до простої дитячої забавки, — відповів він весело. — Віднині й дитина зможе вести корабель. Не потрібні більше складні обрахунки. Щоб зразу дізнатися, до ви перебуваєте, вам досить у найтемнішу ніч знайти хоч одну зірку в небі. Ось дивіться. Я накладаю цю штуку на карту зоряного неба й повертаю її навколо північного полюса. На кальці я накреслив паралелі та меридіани. Установлюю її по зірці і повертаю, поки вона не стане навпроти оцих цифр, нанесених на краю карти. Оце і все! Ви визначили точне місце перебування корабля.
В голосі його бринів тріумф, а в очах, цього ранку ясно-блакитних, як море, блищали вогники.
— Ви, певно, дуже добре знаєте математику, — сказав я. — Де ви вчилися?
— На жаль, я ніде не вчився, — відповів він. — Я мусив сам доходити всього… А як ви думаєте, навіщо я це винайшов? — спитав він раптово, — Щоб залишити «свій слід на піску часу»? — Він глумливо засміявся. — Зовсім ні. Просто хочу одержати патент, щоб заробити на ньому гроші й упиватися свинством, поки інші працюватимуть. Ось моя мета. Та й у самій роботі над винаходом є радість для мене.
— Радість творчості, — прошепотів я.
— Либонь, так і слід це назвати. Це ще один із способів виявити радість життя, яке радіє з того, що воно живе, це — тріумф руху над матерією, живого над мертвим, гордість закваски, яка пишається з того, що вона грає.
Я безпорадно зняв угору руки, засуджуючи цей закоренілий матеріалізм, і почав прибирати койку.
А він знову заходився креслити лінії та писати цифри на кальці. Ця робота вимагала надзвичайної акуратності й точності, і я мимоволі дивувався з того, як він узгоджує свою нелюдську фізичну силу з такою дрібною й тонкою роботою.
Я застелив койку і спіймав себе на тому, що дивлюся на нього якось аж захоплено. Він, безперечно, був вродливий — мужньою, чоловічою вродою. І знову, ще дужче дивуючись, я відзначив, що ніяких ознак лихої вдачі, зіпсутості чи гріховності на його обличчі нема. Можна було подумати, що це обличчя людини, не здатної чинити зло. Але боюся, що мене не так зрозуміють. Я хочу сказати, що це було обличчя людини, яка або ніколи нічого не робила всупереч своєму сумлінню, або зовсім не мала сумління. Я схильний думати, що останнє вірніше. Це був розкішний зразок атавізму, чистий тип первісної людини, що з"явилася раніше, ніж виникли будь-які закони моралі. Він не був неморальний, він просто не знав моралі.
Я вже сказав, що обличчя в нього, як на чоловіка, було вродливе. Чисто виголене, з виразними й чіткими рисами, мов на камеї, а море й сонце осмалили його до кольору темної бронзи, що свідчило про безнастанну боротьбу зі стихією і ще дужче підкреслювало його дику вроду. Губи хоч і були повні, проте виказували непохитність та суворість, властиву людям тонкогубим. Форма рота, підборіддя й щелеп виявляла в ньому ту саму непохитність та суворість, та ще свавільність і непогамовність самця. І ніс так само. То був ніс людини, що народилася завойовувати і владарювати. Він чимсь нагадував орлиного дзьоба. Можна б назвати його і грецьким, і римським, хоч він був ледь замасивний для першого і ледь затонкий для другого. Все обличчя в цілому втілювало лютість та силу, а тінь меланхолії на ньому ще й поглиблювали зморшки біля рота, очей і на чолі, надаючи тому обличчю викінченості і навіть величі.
Отож я спіймав себе на тому, що стояв без діла і вивчав його. Важко навіть сказати, наскільки мене зацікавив цей чоловік. Хто він? Що він собою являє? Як він такий уродився? Чому він, наділений такою незмірною силою й снагою, не став чимсь більшим, аніж звичайним власником промислової шхуни, що мав серед мисливців славу страхітливо жорстокої людини?
Моя цікавість прорвалася цілим потоком слів:
— Чому ви досі не здійснили нічого великого на світі? З такою снагою, як у вас, можна піднестися на яку завгодно височінь. Не маючи ні сумління, ні інстинкту моралі, ви могли б панувати над світом, прибрати його до своїх рук. Чого ви досягли в розквіті сили, на верховині життя, звідки ви вже починаєте котитися вділ? Нікому не відомий, ви животієте собі в бруді, полюючи на морських тварин, аби задовольнити дешеві й марні жіночі примхи! Ви, вживаючи вашого власного виразу, впиваєтеся свинством. Таке життя можна назвати як завгодно, тільки не високим і прекрасним. Чому, маючи таку незмірну силу, ви не досягли чогось кращого? Ніщо не спиняло вас, та й не могло спинити. В чому річ? Вам забракло честолюбства? Чи, може, ви не встояли перед якоюсь там спокусою? В чому річ? Як воно так сталося?
Він звів на мене очі зразу, коли я вибухнув цією тирадою, і спокійно слухав мене, аж поки я скінчив. Я стояв перед ним, схвильований, важко дихаючи. Він почекав із хвилину, немов міркуючи, з чого почати, а тоді сказав:
— Гампе, ви, певно, знаєте притчу про сіяча, що вийшов сіяти? Якщо пригадуєте, частина зернят упала на кам"янистий грунт, де було мало землі. Вони відразу яг проросли, бо неглибоко сиділи в грунті. Та коли зійшло сонце, їх припалило й вони засохли, бо не мали коріння. А трохи зерна впало в бур"ян, та бур"ян виріс і заглушив його.
— Ну, гаразд, знаю, — сказав я.
— Що гаразд? — трохи дратливо перепитав він. — Зовсім не гаразд. Я був одним із тих зернят.
Він схилив голову над папером і знову почав креслити. Я закінчив роботу і вже відчиняв двері, збираючись вийти, коли він сказав мені:
— Гампе, якщо ви подивитесь на карту західного узбережжя Норвегії, то побачите затоку, що зветься Ромсдаль-фйорд. Я народився за сто миль від неї. Але я не норвежець. Я — данець. Мої батько й мати були данці. Я не знаю, як і коли вони потрапили на той похмурий півострів на західному березі. Я ніколи ні слова про те не чув. Але поза тим більше нічого таємничого в їхньому житті не було. Вони були бідні, неписьменні люди. Такі були і їхні предки — надморські селяни, що за споконвічним звичаєм виряджали своїх синів у далекі моря. Більше її не маю чого розповісти.
ebooksa