— Хіба ви нічого не бачите, онде на кормі? Щоб мені більш ані котика не вбити, коли то не жінка!
Я придивився пильніше, але не міг добрати як слід нічого, аж поки не загукали про те всі навкруги. У шлюпці було четверо чоловіків, а п"ята, безперечно, жінка. Ми всі захвилювались, опріч Вовка Ларсена, виразно розчарованого тим, що це не наша шлюпка з двома жертвами його мстивості.
Ми спустили бом-клівер, перенесли на навітряний борт клівер і грот і лягли в дрейф. Весла вдарили по воді, і за кілька вимахів шлюпка підійшла до борту шхуни. Аж тоді я виразно побачив жінку. Вона закуталась у довгий плащ, бо ранок був холодний. Видніло тільки її обличчя та ясно-каштанові кучері, що вибивалися з-під морського кашкета. Жінка мала великі, блискучі карі очі, ніжні повні губи, правильний овал обличчя, червоного, пошерхлого від сонця й вітру.
Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я відчув, що цене тягне до неї, як зморену голодом людину до хліба. Я ж так давно не бачив жінки! Приголомшений цим дивом, я забув про все на світі, про свої обов"язки помічника теж, і навіть не допомагав узяти врятованих на борт. Коли один з матросів підняв її і передав Вовкові Ларсенові в простягнені руки, вона глянула на наші зацікавлені, здивовані обличчя й усміхнулась так приязно й лагідно, як може всміхатися тільки жінка. Давно я не бачив жіночої усмішки, я вже встиг і забути, що таке існує на світі.
— Містере Ван-Вейдене!
Голос Вовка Ларсена гостро вернув мене до тями.
— Проведіть, будь ласка, цю пані вниз та подбайте, щоб її влаштувати вигідно. Хай приготують вільну каюту з лівого борту. Доручіть це кокові. Та поміркуйте, як помогти дамі — у неї ж спечене обличчя.
Він зразу ж відвернувся від нас і заходився розпитувати врятованих чоловіків. Шлюпку покинули серед хвиль, хоч один із урятованих сказав, що це ганьба — залишати шлюпку в морі, коли Йокогама так близько.
Мене брав якийсь дивний острах, коли я проводжав ту жінку. І від того я поводився незграбно. Мені здавалося, що я вперше збагнув, яке ніжне й тендітне створіння жінка. Коли я взяв її за руку, щоб допомогти зійти вниз, мене просто вразило: яка ж малесенька ця ручка! Та й сама вона була струнка й тоненька, як багато жінок, — а мені вона видалась і зовсім звійна, і я боявся, що розчавлю її руку, тримаючи в своїй. Ось яке, по щирості, було моя перше вражіння від так давно не баченої жінки взагалі й від Мод Брустер зокрема.
— Не турбуйтеся так за мене, — запротестувала вона, коли я посадовив її в крісло Вовка Ларсена, квапливо приволікши його з капітанської каюти. — Сьогодні вранці ми щохвилини сподівалися побачити землю; певно, до вечора судно буде вже в порту. Авжеж-бо?
Її спокійна впевненість спантеличила мене. Як з"ясувати їй становище, розповісти про незвичайного капітана, що блукав по морю, наче злий дух, і загалом про все, що я бачив і зазнав за кілька місяців, перебутих на судні? Я відповів, не криючись:
— Якби на цьому судні був інший капітан, то я сказав би вам, що ви будете в Йокогамі завтра вранці. Але наш Капітан — людина з норовами, і я попереджую вас, щоб ви були готові до всього, — зрозуміли? До всього.
— Я… правду мовити, я не зовсім розумію вас, — невпевнено відповіла вона. В очах у неї промайнуло збентеження, але не страх. — Невже я помилялася, думаючи, що до людей, потерпілих на морі, завжди ставляться дуже уважно? Це ж, властиво, дрібниця, адже ми зовсім близько від берега.
— Щиро кажучи, я сам нічого не знаю, — почав я заспокоювати її. — Я хотів просто приготувати вас до найгіршого, щоб воно не захопило вас зненацька. Ця людина, наш капітан, — звір якийсь, диявол, і ніхто ніколи не може вгадати, яка нова химерна примха набіжить нa нього.
Я вже розхвилювався, але вона урвала мене:
— О, я розумію.
В її голосі відчувалася втома. Їй, напевне, важко було навіть думати. Вона, видимо, вкрай виморилась.
Вона більше не питала нічого, а я зі свого боку не вдавався в розмову і тільки виконував далі наказ Вовка Ларсена, тобто улаштовував її якомога вигідніше. Я метушився навколо, як та гостинна господиня, знайшов примочку для попеченої сонцем шкіри, потяг з особистих запасів Вовка Ларсена, пляшку портвейну, наказав Томасові Магріджеві приготувати вільну каюту.
Вітер хутко набирав на силі, крен усе більшав, і поки каюта була готова, «Привид» уже мчав далі, підстрибуючи на хвилях. Я зовсім забув про існування Ліча й Джонсона, коли раптом зверху, наче грім з ясного неба, у відкритий люк влетіло: «Шлюпка!» То був, безперечно, голос Смока, що кричав зі щогли. Я зиркнув скоса на жінку: страшенно стомлена, вона сиділа в кріслі з заплющеними очима, відхилившись на бильце. Я гадав, що вона нічого не чула, і вирішив не допустити, щоб вона стала свідком тої жорстокої розправи, що чекала на втікачів. Вона стомлена. Дуже добре. Нехай спить.
З палуби долинули квапливі слова команди, тупіт ніг, лопотіння рифштертів — і «Привид» ліг на інший галс Коли вітрила напнулись і судно накренилося на другий бік, крісло почало сунутись по підлозі, але я вчасно підскочив і не дав жінці випасти.
ebooksa