Повіки їй обважніли, і в напіврозплющених сонних очах я прочитав лише подив. Вона сперлась на мою руку і, хитаючись та спотикаючись, пішла до своєї каюти. Магрідж масно оскірився мені в обличчя, коли я звелів йому вийти і повернутись до своєї роботи в камбузі; він помстився тим, що розповів мисливцям, якою чудовою покоївкою виявив я себе коло дами.
Жінка тяжко сперлася на мою руку; гадаю, що вона заснула вже на півдорозі до каюти. Коли шхуну раптом гойднуло, вона просто впала на койку, потім підвелася, спросоння всміхнулась і знову заснула. Я залишив її, вкривши двома важкими матроськими укривалами; під головою в неї була подушка, взята з койки у Вовка Ларсена.
Я вийшов на палубу і побачив, що «Привид», прямуючи лівим галсом, обходить з навітряного боку знайому мені вітрильну шлюпку, яка йде тим самим галсом, що й ми, але трохи праворуч. Усі висипали на палубу, бо знали, що має щось статися, коли Ліча й Джонсона витягнуть на судно.
Пробило чотири склянки. На корму вийшов Луїс — змінити стерничого. Повітря було дуже вологе, і я постеріг, що на ньому плащ.
— Чого тепер сподіватися? — спитав я його.
— Невеличкого шторму, сер, — відповів він, — і дощику, що промочить нам зябра, — от і все.
— Шкода, що ми їх помітили, — сказав я, коли велика хвиля, вдаривши в ирову, повернула шхуну приблизно на румб і між кліверами промайнула шлюпка.
Луїс крутнув штурвал і, трохи помовчавши, відказав:
— Я гадаю, сер, що вони ніколи не добилися б до землі.
— А чому?
— Хіба ви не бачите? — Подув вітру накренив шхуну, і Луїс швидко крутонув штурвал. — Не в такій шкаралупі плавати по цих хвилях. За годину тут розбуяється так, що вони будуть дякувати богові, що їх підібрали.
Вовк Ларсен піднявся на ют із шкафута, де він розмовляв з урятованими. В ході його дужче, ніж звичайно, відчувалося щось котяче, а в очах поблискував хижий вогник.
— Троє мастильників, а четвертий механік, — були його перші слова. — Але ми зробимо з них матросів або принаймні веслярів. Ну, а як дама?
Не знаю чому, та мене мовби по серці ножем різонуло, коли він заговорив про жінку. Я розумів, що це безглуздо з мого боку бути таким уразливим, однак нічого не міг удіяти проти своєї натури. На відповідь я тільки знизав плечима.
Вовк Ларсен протягло й насмішкувато свиснув.
— Ну, то як же її хоч звуть? — спитав він.
— Не знаю, — відповів я. — Вона спить. Дуже виморилась. Я гадав, що почую від вас щось нове. Що це за судно було?
— Поштовий пароплав «Токіо», — відказав він коротко. — Йшов із Фріско до Йокогами. Розбило цим тайфуном. Стара помийниця. Зразу пустила воду, наче решето, їх носило чотири дні. То ви й не довідалися, хто вона — дівчина, жінка чи вдова? Ну-ну…
Він глузливо покрутив головою і глянув на мене сміхотливими очима.
ebooksa