— Чи ви… — почав я. Мене поривало запитати, чи він збирається доправити цих людей у Йокогаму.
— Що я? — перепитав він.
— Що ви думаєте зробити з Лічем і Джонсоном? Він похитав головою.
— Я, Гампе, й сам ще не знаю. Бачте, разом з урятованими людей у мене тепер досить.
— Вони ж, мабуть, натерпілися доволі під час цієї втечі, — сказав я. — Чому б вам не змінити свого ставлення до них? Візьміть їх на шхуну й поводьтесь із ними по-людському. Коли вони й спробували втекти, то їх доведено до цього.
— Хто ж їх довів? Може, я?
— Ви, — відповів я рішуче. — І попереджую вас, Ларсене, що я можу забути свою власну любов до життя і вбити вас, якщо ви знущатиметеся з цих бідолах.
— Славно! — вигукнув він. — Я починаю пишатись вами, Гампе! Ви таки стали на власні ноги. Ви тепер цілком самостійна людина. Ваше лихо було в тому, що вам у житті все легко давалося. Але ви розвиваєтесь, і це мені до вподоби.
Голос його раптом змінився, а обличчя споважніло.
— Ви вірите в обіцянки? — спитав він. — Святі вони для вас?
— Авжеж, — відповів я.
— Тоді укладімо умову, — провадив далі цей незрівнянний артист. — Якщо я пообіцяю вам навіть пальцем не торкнути Ліча й Джонсона, то чи ви, в свою чергу, пообіцяєте мені відмовитись від замаху на моє життя? Тільки не думайте, що я боюся вас, ні, ні, — поквапливо додав він.
Я насилу вірив тому, що почув. Що це на нього найшло?
— Ну, то як? — спитав він нетерпляче.
— Згода, — відповів я.
Він простяг мені руку, і я щиро стиснув її, але можу заприсягтися, що в ту мить диявольський глум блиснув у нього в очах.
Ми перейшли на завітряний борт. Шлюпка була зовсім близько. Втікачам доводилося скрутно. Джонсон стернував, Ліч вихлюпував воду. Ми доганяли їх, шхуна йшла вдвічі швидше за шлюпку. Вовк Ларсен махнув Луїсові відхилитися трохи вбік, і ми пролетіли на якихось двадцять футів від шлюпки з навітряного боку. «Привид» на мить закрив її від вітру. Вітрило опало й залопотіло, а шлюпка вирівнялась, і обидва матроси метнулись від борту на середину. Шлюпка втратила хід, і коли нас підняло високо на гребінь, вона ковзнула в провалля між двох хвиль.
В ту мить Ліч і Джонсон зустрілись очима зі своїми товаришами, що з"юрмилися біля борту на шкафу ті. Ніхто до них не озвавсь. В очах своїх товаришів вони були вже неживі, і між ними зяяла безодня, що відокремлює живих від мертвих.
За мить вони опинились уже навпроти юта, де стояли Вовк Ларсен і я. Тепер ми падали поміж хвиль, а шлюпку викинуло на гребінь. Джонсон глянув на мене, і я побачив його похмуре змарніле обличчя. Я махнув йому рукою, і він відповів на привітання, але якимсь безнадійним, розпачливим рухом. Він ніби прощався зі мною. Я не міг зустрітись очима з Лічем, бо той дивився на Вовка Ларсена, але його обличчя, як і раніше, палало страшною ненавистю.
Незабаром вони лишились у нас за кормою. Вітер раптом напнув вітрило і так накренив вутле суденце, що здавалося, наче воно ось-ось перекинеться. Білий хребет хвилі піднявся над ним і розсипався сніжно-білим порохом. Тоді напівзатоплена шлюпка виринула. Ліч вихлюпував воду, а Джонсон із сполотнілим, переляканим лицем наліг на стерно.
ebooksa