Я підтяг вище нашого човна і сів поруч неї. Так ми висадилися на наш «Острів Зусиль» — двоє людей, що, пробувши стільки на морі, почувалися тепер хворими на «земну хворобу», як ото люди в морі хворіють на морську.
— От дурень! — голосно вигукнув я спересердя.
Я допіру розвантажив шлюпку і переніс усе, що було в ній, вище на берег, туди, де я вирішив розташуватись. На березі був плавник, хоч і небагато, і коли я глянув на бляшанку кави, взяту з комори на «Привиді», мені спало на думку розпалити багаття.
— Ну й ідіотище! — не вгавав я.
— Що ви, що ви! — промовила Мод лагідно-докірливо, а тоді поцікавилась, чому саме я дурень і ідіотище.
— Нема ж бо сірників! — простогнав я. — Я не взяв жодного сірника. І тепер у нас не буде ні гарячої кави, ні юшки, ні чаю, нічогісінько.
— А хіба… Робінзон Крузо не тер паличку об паличку? — протягло сказала вона.
— Знаєте, я досить начитався розповідей людей, що самі зазнавали корабельних аварій. І всі вони марно пробували здобути вогонь у такий спосіб, — відказав я. — Пригадую Вінтерса, газетного репортера, що побував на Алясці й у Сибіру. Раз якось у клубі він розповідав нам, як намагався добути вогню за допомогою двох цурпалків. Виглядало воно дуже кумедно. Оповідач він був незрівнянний, але це була історія невдачі. Пригадую, наприкінці він сказав, блиснувши своїми чорними очима: «Панове, в полінезійців воно виходить, виходить і в малайців, але даю вам слово честі, що білий цього не втне».
— Та досі ж ми обходились без вогню, — сказала Мод весело. — Якось обійдемося й далі.
— Але ж кава, подумайте лишень! — кричав я. — І то добра кава, я знаю. Я взяв її з власних запасів Ларсена. А подивіться-но, які чудові дрова!..
Мушу визнати, що мені таки прикро хотілося кави, а незабаром я довідався, що й Мод дуже любить той трунок. До того ж ми так довго були без гарячої страви, що все у нас захолонуло всередині так само, як і зовні. Щось гаряче нас би дуже покріпило. Однак я облишив нарікати і почав робити з вітрила намет для Мод.
Мавши весла, щоглу, шпринт і гік, та ще й чималий запас линви, я був певен, що легко з цим ділом упораюся. Але мені бракувало досвіду, тим-то доводилося без кінця пробувати й так, і сяк і винаходити самому навіть найпростіше. Поки я зробив намет — і день минув. А вночі пішов дощ, намета затопило, Мод промокла і мусила повернутися знову в шлюпку.
Другого ранку я обкопав намет неглибоким рівчаком, та за годину раптовий подув вітру, що налетів з-за скелястого муру, зірвав мій намет і кинув на пісок ярдів за тридцять.
Мод посміялася з мого похнюпленого виду, а я сказав:
— Тільки-но вітер стихне, я попливу в шлюпці оглядати острів. Тут в десь, певно, пост і люди. А кораблі мусять відвідувати пост. Хіба можливо, щоб ці котики не були під охороною якоїсь країни? Але, перш ніж відпливти, я хотів би влаштувати вас тут по змозі вигідніше.
— Я воліла б із вами попливти, — тільки й відказала вона.
— Вам би краще залишитись. Ви й так досить натерпілися. І без того це диво, що ви ще живі. Не така це велика приємність — пливти в шлюпці чи то під вітрилом, чи то на веслах під дощем. Вам потрібен відпочинок, і я хотів би, щоб ви залишилися тут і відпочили.
Якась підозріла волога застелила її прекрасні очі; вона опустила їх долі й відвернулася.
— Я радніша б із вами попливти, — сказала вона тихим голосом, у якому чулося благання. — Я могла б хоч трошки помогти вам… — Її голос урвався. — А коли що-небудь станеться з вами? Подумайте, як я тут залишуся сама.
ebooksa