— А ось вам і один з них, — сказав я, показуючи на молодого самця, що підпливав до берега. — Пильнуйте його; якщо він вибереться, ми підемо за ним.
Котик виліз на берег і поповз вузенькою вільною стежкою, що пролягала поміж двома гаремами; владарі їхні погрозливо гарчали, але не нападали на нього. Ми стежили, як він повзучи поволі пробирається стежкою.
— Спробуємо!.. — сказав я, висідаючи з шлюпки, але направду, то мені аж похололо всередині, коли я подумав, що доведеться йти через весь оцей величезний табун.
— Треба б витягти шлюпку як слід, — озвалась Мод. Вона висіла разом зі мною, і я в подиві глянув на неї. Мод рішуче кивнула головою.
— Так, я йду з вами, тому витягніть далі шлюпку і дайте й мені кийка.
— Вертаймося назад, — пригнічено сказав я. — Зрештою, я гадаю, що можна вкрити хатину й травою.
— Ви ж самі знаєте, що нічого з того не вийде, — відмовила вода. — Може, піти мені попереду?
Знизавши плечима, — але в глибині душі захоплюючись і пишаючись цією жінкою, — я озброїв її поламаним веслом, а собі взяв ціле. Терпнучи зі страху, рушили ми стежкою поміж гаремами. Мод раз аж скрикнула, пойнята ляком, коли якась цікава самиця доторкнулася писком до її ногр; з тої самої причини й я піддавав ходи кілька разів. Але, крім застережливого чмихання з обох боків, ніяких інших ознак ворожості не було. Цього ліжбиська ніколи не відвідували мисливці, тому котики були тут спокійні й нічого не боялися.
В самій середині табуна ревіт стояв просто жахливий, аж у голові дудніло, Я спинився й осміхнувся, підбадьорюючи Мод, бо заспокоївся швидше за неї. Видно було, що страх її ще не перейшов. Вона підступила ближче до мене й скрикнула:
— Я страшенно боюся!
А я вже не боявся. Хоча вражіння від першої зустрічі з котиками було ще цілком свіже, сумирна поведінка цих тварин заспокоїла мене. Мод, одначе, вся тремтіла.
— Я й боюся і. не боюся, — прожебоніла вона тремтячими губами. — Це моя жалюгідна плоть боїться, а не я.
— Нічого, нічого, — підбадьорював я, несвідомим рухом захисника обіймаючи її за плечі.
Ніколи мені не забути припливу мужності, що я враз відчув у собі тієї миті. В мені озвались первісні інстинкти, і я відчув себе чоловіком, оборонцем кволих, самцем-бойовником. І що найприємніше — я відчув себе оборонцем жінки, яку любив. Мод горнулася до мене, ніжна й тендітна, мов лілея, і коли вона перестала тремтіти, мене ніби сповнило незмірною силою. Я ладен був стати до бою з найлютішим самцем табуна і знав, що якби він напав на мене, я б не злякався і не оступився, а напевне б забив його.
— Зі мною вже все гаразд, — промовила вона, вдячно подивившись мені у вічі. — Ходімо далі.
Свідомість того, що моя сила заспокоїла Мод і збудила в ній довіру та певність, сповнила мене буйною радістю. В мені, аж надміру цивілізованій людині, нараз прокинулась сама юність людського роду, і я наче сам переживав життя своїх прадавніх забутих предків, мисливців із дикого пралісу. І за це я маю дякувати Вовкові А арсенові, думав я, йдучи з Мод стежкою поміж гаремів.
Пройшовши чверть милі, ми натрапили на «холостяків» — молодих самців, що жили собі самотньо і набиралися сили на той час, коли їм доведеться пробивати собі шлях у лави щасливців.
Далі все пішло гаразд. Я немовби давно знав, що і як треба робити. Я кричав, махав кийком, навіть підпихав ледачих, поки не відокремив десятків зо два «холостяків» від гурту. Коли котрийсь із них пробував вернутись до води, я заступав йому дорогу. Мод теж завзято допомагала мені, покрикуючи на них та махаючи поламаним веслом, хоч я й помічав, що не одному котикові, кволішому й безпораднішому, вона давала змогу вислизнути. Зате я помітив також, що, коли котрийсь, грізно вишкіривши зуби, намагався прорватися назад, очі їй спалахували й блищали, і вона спритно вдаряла його своїм кийком.
— О, як це захоплює! — скрикнула Мод, зупинившись перепочити, вкрай знесилена. — Мені треба сісти.
Поки вона відпочивала, я відігнав ярдів на сто далі невеличку черідку, що в ній, завдяки доброму серцю Мод, уже залишилося тільки дванадцять котиків. Коли вона підійшла до мене, я вже перебив звірів і почав їх білувати. За годину ми, навантажені шкурами, гордо простували стежкою поміж гаремів назад. Ми ще двічі спускалися цією стежкою до моря, поки я вирішив, що в нас уже досить шкур, аби вкрити хатину. Я підняв вітрило, вивів шлюпку з бухти, і незабаром ми були вже в своїй бухточці.