— Як же я вчитиму вас, — запротестував я. — Я оце сам тільки вчуся. Коли ви довірялися мені, то, певне, не подумали, що я не маю ніякого досвіду з вітрильною шлюпкою. Я вперше зроду опинився в ній.
— Тоді ми вчитимемось разом, сер. А що ви мене випередили на цілу ніч, то навчіть і мене того, чого самі вже навчилися. А поки що снідати. О, на цьому повітрі такий апетит!
— Шкодо, нема кави, — скрушно промовив я, подаючи їй намащені маслом галети і скибку консервованого язика. — І не буде ні чаю, ні юшки, нічого гарячого, поки ми не доб"ємося до землі.
Запивши скромний сніданок холодною водою, Мод почала вчитися стернувати. Показуючи їй, я сам багато чого навчився, хоч і мав деякі знання, що набув, кермуючи «Привида» і спостерігаючи, як правують стерники на шлюпках. Мод виявилася здібною ученицею і швидко навчилася держати курс, приводитись до вітру, коли шарпоне дужче, і попускати, коли треба, шкот.
Потім — чи не стомившись — вона передала мені весло і заходилася розстилати на дні шлюпки укривала, що я вже встиг позгортати. Влаштувавши все якнайретельніше, вона сказала:
— А тепер, добродію, лягайте спати. Поспіть до підобідку, чи то пак до обіду, — поправилась вона, пригадавши розпорядок денний на «Привиді».
Що я мав діяти? Вона так наполягала: «Будь ласка, прошу вас», — що я кінець кінцем скорився й передав їй весло. Любо мені було лягти в постіль, послану її руками. Спокій і самовладання, що їх у неї було так багато, ніби передалися й мені через укривала. Западаючи в солодку дрімоту, я бачив її карі очі, її обличчя під зюйдвесткою, що вимальовувалося на тлі то сірих хмар, а то сірого моря. І раптом я прокинувся й усвідомив, що довго спав.
Я глянув на годинник. Була перша година. Я проспав цілих сім годин. А вона сім годин стернувала! Забираючи від неї стерно, я мусив спершу розігнути її закляклі пальці. Вона вичерпала всю свою невелику силу й тепер не годна була навіть з місця зрушити. Мені довелося кинути шкот, щоб помогти їй добратись до постелі та відігріти їй руки.
— Я так стомилася, — сказала вона і, зітхнувши, знеможено опустила голову. Але зараз же випросталася. — Тільки не сваріться, і не думайте сваритись! — гукнула вона з жартівливим викликом.
— Хіба в мене таке сердите обличчя? — відказав я. — Їй-бо, я нітрохи не серджуся.
— Та ні… — протягла вона, — не сердите, а тільки докірливе.
— Тоді це чесне обличчя, бо воно виказує те, що я почуваю. Ви повелися нечесно перед собою й переді мною. Як я після цього зможу звірятись на вас?
Вона винувато подивилась на мене й сказала, як дитина по шкоді:
— Я більше не буду… Я обіцяю…
— Слухатись мене, як матрос слухається свого капітана?
— Так, — відповіла вона. — Я вчинила по-дурному, я знаю.
— Коли так, то пообіцяйте мені ще одне, — зважився я сказати.
— Дуже радо.
— Пообіцяйте, що не казатимете мені так часто: «Будь ласка, прошу вас», бо тоді моя капітанська влада зійде нанівець.
Мод вдоволено засміялася. Вона вже й сама помітила силу того «будь ласка».
ebooksa