Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

22
18
20
22
24
26
28
30

— Ну, я не кволіший за тебе, Буйний Дню, — бубонів, зводячись на ноги, Олаф, — але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!

Француз Луї був останній з п"ятьох; те, що він бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину він кружляв і вивертався від Буйного Дня. Потім вони зітнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, і жоден не міг подумали другого. Аж ось, як розгорілася цікавість глядачів, Буйний День ужив одного з своїх блискавичних викрутів: натиснув у інший бік, уклавши в той рух усю вибухову силу своїх м"язів, і враз Луї, хоча й опираючись так, що аж кістки йому тріщали, поволі став злягати горілиць у сніг.

— Хто виграв, той частує! — гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бігцем подався до «Тіволі». — Гей, хутчіше всі сюди, в гості до зеленого змія!

Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.

Бетлс, сам один з найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав п"яницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос:

— Чуєте, хлопці! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своїм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Він увесь від мокасинів до голови щире золото найвищої проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Він був хлоп"я, зовсім хлоп"я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, в таких літах ще під носом було мокро. Він ніколи не був писклям, він і вродився дорослим. За тих часів, скажу я вам, чоловік мусив бути чоловіком. Тоді не було ще оцієї здохлячої цивілізації, що прийшла до нас тепер.

Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.

— За тих добрих давніх часів, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконі, нам з неба не ллялася юшка, і зайти пообідати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як кріль на річці скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущі!

Ці його переплутані слова зустрінуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарніша з обіймів і розлючено обернувся до юрби:

— Смійтесь, ви, шолудиві, безрогі, смійтесь! А я вам у вічі скажу: найкращий з вас не вартий розв"язати ремінця йому на мокасинах! Хіба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День із старої гвардії. Він справдешня «закваска». Тоді в нас не було ніяких цих пароплавів, ані факторій. Тоді нам раз у раз доводилося живитись тільки кролячими слідами та лососячими вихлюпами!

Він окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, і почали вимагати промови від Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стільця й помогли йому на нього вилізти. Не тверезіший за інших, тепер він високо підносився над ними — над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки [2], з рукавицями, що теліпалися в них на шиї, і в шапках, що своїми піднятими навушниками нагадували крилаті шоломи стародавніх вікінгів. Чорні Гарнішеві очі виблискували, на засмаглих щоках виступили густі рум"янці після багатьох чарок. Його привітали радісними вигуками, що довго не вщухали, і очі йому мимохіть зволожились, дарма що вигуки ті були здебільша п"яні й безглузді. Адже так люди поводилися споконвіку: і в глибоких печерах, сидячи навпочіпки довкола вогнища, і в пишних палатах імператорського Риму, і в неприступних замках баронів-розбійників вони так само бенкетували, бились і пиячили, як і тепер у модерних готелях, що підпирають небо, або в п"яницьких вертепах приморських міст.

Отак і люди, що лавою обступили Гарніша, були хвальковиті, п"яні й галасливі будівники держави в присмерку полярної ночі, що на короткі буйні хвилини дали собі перепочинок від надлюдської праці, якою вщерть повна була їхня похмура дійсність. Ці новітні герої мало чим різнились від героїв давнини.

— Хлопці! — почав не зовсім твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. — Що ж мені вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приїхав він з Північної Кароліни. То він цю саму пригоду мені й оповідав. Якось у нього на батьківщині, в горах, справляли весілля. Посходились і родичі, й приятелі. Пастор кінчав уже вінчання і промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловік не розлигає…»

Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось мені наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоїть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слід!»

… Ну от, коли дим розійшовся, молода озирається і бачить: пастор лежить мертвий, молодий — мертвий, брат мертвий, двоє дядьків мертві й п"ятеро весільних гостей теж мертві. Вона глибоко-глибоко зітхнула й каже: «Оці новомодні самозвідні пістолети всі мої надії розбили!..»

Отак і я вам мушу сказати, — докінчив Буйний День, як регіт стих, — ці чотири Джекові королі розбили мої надії! Я пустив усе з вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.

— Назовсім? — спитав хтось.

Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.

— Що, на глузи мене береш? — відповів він, усміхаючись. — Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.

— Ану забожися, Буйний Дню! — гукнув той самий голос.