— Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна — ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і — назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!
— А який це, по-твоєму, чималий? — спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.
— Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? — загукали інші.
Буйний День подумав хвильку.
— Чотири або п"ять мільйонів, — повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. — Але я не загапятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.
Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі що нікому не траплялось не те що мільйона — сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п"яти мільйонів.
— Слухайте, — крикнув Буйний День, — ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий ручай. Про них і говорити не варт. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п"ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Він підніс до рота чарку віскі.
— За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!
Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.
— Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, — сказав, підійшовши, Джо Гайнс. — Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.
Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.
— Отакі ви, безрогі! — гукнув Бетлс. — Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.
— Приморозить собі легені, та й годі, — відмовив Гайне.
— Авжеж, приморозить собі смочка в роті. Ти, Гайнсе, в цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку п"ятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
— Отак же й приморожують легені, — жалісним голосом промовив він. — Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
— До Даї добра тисяча миль, — сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. — Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад з першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
— Пересічно по тридцять три милі на день, — нагадав Док Вотсон. — Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
— Тринди-ринди! — відрубав Бетлс. — І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю п"ятсот доларів, і кат бери хуртовину!