Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку з золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
— Згода! — гукнув Буйний День. — Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п"ятсот доларів, що за шістдесят день, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тіволі»!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловіка повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.
— Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся ані за сімдесят п"ять днів!
— Не треба мені твоєї ласки, Джеку! — відказав Гарніш. — Ставлю порівну, і за шістдесят днів.
— Сімдесят п"ять днів! Два проти одного, що не повернешся! — уперто правив своєї Кернс— П"ятдесята Миля вже звільниться з-під криги, і при березі лід підтане.
— Що ти в мене виграв, Джеку, те твоє, — не поступався Гарніш. — І в такий спосіб ти мені нічого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати мені грошей, але я тобі ось що скажу, Джеку: моє серце теж чує, що я своє надолужу! Незабаром я все відіграю. Пожди тільки, поїш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тоді ми з тобою сядемо «без стелі» й так заграємо, що аж дим піде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
— Звісно, він повернеться, — прошепотів Кернс до Бетлса. — Ставлю п"ятсот, що Буйний День повернеться за шістдесят днів! — додав він уголос.
Біллі Ролінз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обіймах.
— Їй-богу, і я хочу забитися! — сказав Олаф Гендерсон, відводячи Гарніша вбік від Бетлса й Кернса.
— Хто виграв — ставить могорич! — закричав Буйний День, заклавшися з ним. — А я певен, що виграю! Тільки шістдесят днів довго чекати, кажіть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс із чаркою віскі в руці виліз на стілець і, похитуючись, завів пісню, єдину, яку знав:
Юрба підхопила хором:
Хтось відчинив надвірні двері, і кволе сіре світло зазирнуло до шинку.
— Буйний день! Буйний день уже! — гукнув хтось.
Гарніш одразу рушив до дверей, відгортаючи вниз навушники своєї хутряної шапки. Кама стояв надворі біля санок, довгих і вузьких, сім з половиною футів завдовжки й шістнадцять дюймів завширшки. Їхнє дно, зашите дощечками впоперек, підносилось на шість дюймів над полозками на підрізах. На них, поперев"язувані міцним ремінням з лосячої шкіри, лежали брезентові мішки з поштою, одежа та харчі на людей і собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п"ятеро собак, укритих інеєм. То були ескімоські пси, дібрані зростом і мастю, всі надзвичайно великі й сірі. Від своїх хижих іклів аж до кудлатих хвостів усі вони як один достоту нагадували вовків. Та вони, власне, й були вовки, — приручені, звісно, а все ж вовки і з вигляду, і натурою. Зверху, застромлені під реміння, лежали напоготові дві пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшивані в укривало шкурки полярних зайців, що виглядали з одного мішка.
— Оце й уся його постіль! — сказав він. — Шість фунтів хутра. Це найтепліше, що він має. Але нехай мене лиха година візьме, коли я під ними нагрівся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна піч, ось що.
— Не хотів би я бути отим індіянином! — зауважив Док Вотсон.