Френк розплющив очі й хвильку бездумно дивився поперед себе як людина, що зненацька прокидається; але він швидко згадав, що напередодні звелів збудити себе.
— Час уставати, сер! — стиха сказав служник.
— Цей час для мене завжди поганий, — усміхнувся позіхаючи Френк. — Дай мені полежати ще хвилинку, Паркере, і трусни мене, коли я задрімаю. — І він знов заплющив очі.
Але Паркер відразу труснув його знову.
— Вам треба негайно вставати, сер. Мені здається, з місіс Морган щось скоїлося. Її немає в кімнатах, а тут — якась записка та ніж, що, певне, пояснять усе. Не знаю, сер…
Френк миттю схопився з ліжка, кинув оком на кинджал, витяг його зі столика й кілька разів перечитав записку, ніби не мігши збагнути двох простих слів: «Прощай назавжди».
Але ще дужче, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фотографію, Френк згадав, що ніби десь уже таке бачив. І раптом у його пам"яті зринув Царицин будинок на озері, її золота чаша, куди всі вони заглядали й бачили кожен своє, і обличчя Леонсії на поверхні розтопленого металу з ножем між очима. Він навіть знов устромив кинджал у те саме місце на картоні й подивився ще раз.
Все було зрозуміло. Цариця з самого початку ревнувала його до Леонсії, і тут, у Нью-Йорку, знайшовши на його столику портрет своєї суперниці, вона про все здогадалась так само непомильно, як непомильно проштрикнула кинджалом її фотографію. Але де вона сама? Куди вона могла піти? Вона, чужинка в цьому велетенському місті, яка називала телефон летючою розмовою і думала, що Уолл-стріт — то храм, а справи на біржі — бог. Щира й наївна, вона повинна була почувати себе тут так само, як на Марсі. Де перебула вона ніч? Де вона тепер? Чи жива ще вона?
У голові Френковій майнула думка про морг із невпізнаними потопельниками, що їх викидає на берег море. Голос Паркера повернув його до дійсності.
— Чим я можу бути корисний, сер? Чи не подзвонити в агентство розшуку? Ваш батько завжди…
— Так-так, — перебив Френк. — Був один чоловік, до якого він звертався найчастіше. Якийсь молодий хлопець, що працював у Пінкертона. Чи не згадаєте ви його ім"я?
— Барчмен, сер, — похопився відповісти Паркер і вийшов з кімнати. — Я зараз подзвоню до нього.
Відтоді у пошуках своєї дружини Френк зазнав нових пригод, що показали йому, вродженому ньюйоркцеві, такі закапелки життя цього величезного міста, про які він досі нічого не знав. Цариці шукав не тільки Барчмен. Під його керівництвом працювали ще два десятки детективів, що винишпорили всі закутки Нью-Йорка, Чікаго й Бостона.
Для Френка то була неспокійна пора: на Уолл-стріті він вів боротьбу із невідомим супротивником, а вдома відповідав на ненастанні виклики детективів приїхати туди, чи сюди, чи ще кудись подивитися на знайдені жіночі трупи. Він забув, що таке регулярний сон, і призвичаївся кидати сніданок, обід, а деколи й ліжко, та їхати пізнавати труп якоїсь леді. Жодна з жінок, що залишили Нью-Йорк пароплавом або поїздом, не була подібна до Цариці, і Барчмен уперто шукав її в місті.
Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і на кладовищах, і в нічних поліційних камерах. Не обминув він ні лікарень, ні моргів. Одного разу йому показали крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки і ніхто не міг її впізнати. Він знайомився з невідомими жінками, що їх Барчменові агенти знаходили в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній із п"ятдесяти вулиць Вест-Сайду наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сцени і засоромив обидві пари та й сам зніяковів.
Мабуть, найцікавіша й найтрагічніша пригода спіткала його в палаці мільйонера Філіпа Дженуері, короля вугільних копалень. Якась жінка, що скидалась на значну даму, зайшла туди за тиждень перед тим, як її побачив Френк. Вона була дуже схвильована і, коли до неї ввійшов Френк, кинулась до нього, розпачливо ламаючи собі руки й безупинно плачучи. «Ти помиляєшся, Отто, — мурмотіла вона. — Ось навколішки кажу тобі, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе, тільки тебе кохаю, Отто. Для мене нікого більше не існує й не існувало. Це якась жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір мені, а то я помру».
А на Уолл-стріті тим часом ішла далі війна з потужним таємничим ворогом. І Беском, і Френк не могли не розуміти, що то був катастрофічний, смертний похід на Френка.
— Якби нам утриматись, не викинувши у вир «Темпіко петролеум»! — благав долю Беском.
— А я гадаю, що «Темпіко петролеум» урятує мене, — відповідав Френк. — Коли біржа поглине всі мої цінні папери, ми викинемо «Темпіко», і це буде як свіжа армія на бойовищі.
— А уявіть собі, що ваш невідомий ворог такий міцний, що спроможеться проковтнути й цю страву та зажадає ще?