— Ні сентаво! — рішуче промовив Торес.
— Ну добре ж! — з не меншою рішучістю відказав старий.
— Що це значить? — підозріло спитав Торес.
— Ти, може, забув? — сказав пеон так таємниче, що І Пин відразу задумався: що саме могло примусити Тореса виплачувати пеонові своєрідну пенсію?
— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.
— Я ніколи не забуду того, що мої старі очі бачили. А вони бачили, як ти вгородив ножа в спину сеньйорові Альфаро Солано, — відповів пеон.
І Пин навіть не ворухнувся за колоною, але всередині все в ньому затремтіло. Солано тут значні люди, і те, що Торес убив одного з них, був цінний секрет.
— Тварюка! Нікчемна свиня! Брудне бидло! — Торес стиснув з люті кулаки. — Через те, що я добра людина, ти так поводишся зі мною! Плесни тільки язиком, і я пошлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає? Думка про смерть не тільки не дасть тобі спати. Кожну хвилину, цілий день ти згадуватимеш про неї, як глянеш на стерв"яків, що незабаром дзьобатимуть твої кістки. І там немає пульки. Нікому з тих, кого я послав до Сан-Хуана, не дають пульки. Ну як? Я так і думав. Ти чекатимеш іще два тижні, і тоді одержиш гроші. А коли не хочеш чекати, я віддам тебе стерв"якам, і ти вже ніколи не питимеш пульки.
Торес повернувся на підборах і пішов геть. І Пин, діждавшись, поки він зі своїми товаришами спустився до моря, вийшов з-за колони. Старий пеон у розпачі, що не дістане пульки, стогнав, охкав, корчився, немов на нього напали кольки, і шарпав собі одяг разом з тілом, паче відривав сколопендр. І Пин сів на сходинці трохи нижче від нього й почав свою комедію. Діставши з кишені золоті та срібні монети, він заходився перелічувати їх. Брязкіт монет нагадував пеонові булькання пульки, що її виливають із пляшки.
— Ми з тобою розумні люди, — сказав І Пин своєю проречистою іспанською мовою, звертаючись до пеона, що почав канючити в нього кілька сентаво на пульку. — Обидва розумні — і ти, і я. І ми сядемо тут і любенько скажемо один одному все, що знаємо про чоловіків і жінок, життя й кохання, гнів і наглу смерть, гнів у серці та холодну, прикру крицю в спині. Ти розповіси мені, що я тебе попрошу, а потім досхочу нап"єшся своєї пульки. Ти ж любиш пульку? Ти хочеш мати її зараз, негайно, га?
Ніч, коли під захистом темряви начальник поліції і Торес організували свою експедицію, була знаменна й для родини Солано. Події розвивалися швидко. По обіді всі чоловіки Солано разом з Генрі, що через Леонсію тепер також належав до родини, пили каву й курили сигари на просторій веранді. Несподівано на сходах у місячному сяйві з"явилася химерна постать.
— Ніби якась мара, — сказав Альварадо Солано.
— І до того товстенна мара, — додав Мартінес, його близнюк.
— Не мара, а звичайний китаєць, — засміявся Рікардо.
— Та це ж той самий китаєць, що позбавив Леонсію щастя одружитися зі мною, — впізнав його Генрі.
— Продавець секретів, — усміхнулася Леонсія. — Я дуже шкодуватиму, якщо він не приніс якогось нового секрету.
— Чого тобі треба, китайцю? — не дуже чемно спитав старший брат — Алесандро.
— Новий, гарний секрет, прегарний новий секрет. Чи не купите ви його? — впевнено відповів І Пин.
— Твої секрети занадто дорогі, — зауважив Енріко.
— Це гарний секрет і дуже дорогий, — приязно погодився І Пин.