Френк не міг не помітити, як змінилася Цариця на обличчі, почувши, що він так радо погодився з нею в оцінці Тореса.
— А що таке він казав? — запитав Френк.
— Що йому випало одружитися зі мною.
— Бреше, — сухо промовив Френк.
— А далі він сказав, що це тобі випало. — Голос Цариці дрижав.
Френк кивнув головою.
Цариця мимоволі скрикнула з радощів, і цей крик так зворушив Френка, що він захотів обняти її і пожаліти. Цариця чекала, щоб він знов озвався.
— Одружитися з тобою випало мені, — твердо сказав Френк. — Ти дуже вродлива. Коли ми звінчаємось?
Обличчя Цариці засяяло таким безмежним щастям, що Френк заприсягнувся ніколи не тьмарити цього лиця виразом суму. Вона могла правувати Загубленими Душами, володіти незліченними скарбами й уміти читати в Свічаді Світу, але йому вона здавалася лише самітною наївною жінкою, ущерть повною кохання і, безперечно, недосвідченою в ньому.
— Я розповім тобі, що ще брехав мені той негідник Торес! — палко вигукнула Цариця. — Він казав, що ти страшенно заможний і що перед тим, як одружитись, ти хотів знати, чи досить я багата. Він казав, що ти послав його сюди довідатись про мій посаг. Але я знаю, що це брехня. Ти ж бо не ради цього береш мене за дружину? — вона зневажливо показала рукою на скриню.
Френк похитав головою.
— Тобі потрібна я, а не мої скарби, — радісно сказала вона.
— Авжеж, ти, — не міг не збрехати Френк.
І тоді він побачив дивну річ. Цариця, та Цариця, що прикликала й відпускала людей самим порухом голови, що лише мимохідь згадала йому про Торесову смерть і що вибрала собі чоловіка, навіть не спитавши в нього згоди, ця самодержавна Цариця почервоніла. Рожева хвиля дівочої скромності й цнотливості залила їй шию та обличчя аж до лоба й до вух. Її сором"язливість передалась і Френ-кові. Він не знав, що йому робити, і на засмаглому його обличчі з"явився рум"янець. Йому здавалося, що за всю історію людства чоловік і жінка ще ніколи не опинялися в такому становищі. Їм обом було так ніяково, що Френк, навіть якби йому загрожувала смерть, не міг би знайти з цього становища виходу. Отож цариці довелось озиватися першій.
— А тепер, — і вона зашарілася ще дужче, — ти мусиш довести, що любиш мене.
Френк спробував щось сказати, та губи його були такі сухі, що він тільки облизнув їх і промурмотів щось незрозуміле.
— Мене ще ніхто не кохав, — сміливо вела далі Цариця. — Мій люд не вміє кохати. То не люди, а тварини. Вони не вміють думати. Але ми — ти і я, ми — справжні чоловік і жінка. Ми повинні кохати одне одного, так сказало мені Свічадо Світу. Тільки в мене немає досвіду. Я не вмію кохати. А ти, що прийшов із великого світу, напевне вмієш. Я чекаю. То кохай же мене.
Вона сіла на ліжку, посадовила поруч себе Френка і, додержуючи свого слова, чекала. А Френк, якому треба було любити з наказу, сидів, наче паралізований, і не міг ворухнутися.
— Хіба ж я не гарна? — запитала помовчавши Цариця. — Невже ж твої руки не прагнуть обняти мене так само, як я мрію опинитися у твоїх обіймах? Чоловічі губи ніколи ще не торкалися моїх губ. Які почування викликає поцілунок? Коли ти поцілував мені руку, то було чудово. Здавалося, ти цілуєш не руку, а мою душу. Мов серце тремтіло під твоїми губами. Хіба ти не відчував цього?
— Отже, — сказала вона за півгодини, сидячи з ним на ліжку, — я розповіла тобі все, що знаю про себе. Про минуле мені відомо тільки те, що я чула. Сучасне я виразно бачу в Свічаді Світу. Я бачу також і майбутнє, але не досить ясно, і деколи не розумію того, що бачу. Я народилася тут. Так само й моя мати, і мати моєї матері. Кожна з них мала коханого. Іноді вони приходили сюди, як ось ти. Мати розповідала мені, що моя бабуся пішла шукати свого коханого і довго не поверталася в долину. Так зробила й моя мати. Я знаю, що вони йшли таємним виходом, де багато померлих конквістадорів охороняють скарби майя. Там стоїть і да Васко, шолом якого украв негідник Торес і сказав, ніби то його власний. Якби ти не прийшов сюди сам, я мусила б іти шукати тебе, бо тобі судилося стати моїм чоловіком.