— Ви не бачили, хто зробив це? — спитала вона знову. — Авжеж. То він. — Скандінавець ще раз тицьнув пальцем у той самий бік. — Скво сказала, що він убив.
Всі навкруги посміхнулися.
— Але ви самі цього не бачили?
— Я чув постріли.
— Але не бачили, хто стріляв?
— Ага! Ні, не бачив, та вона казала…
— Досить. Дякую, — лагідно промовила Фрона, і свідок одійшов.
Обвинувач заглянув у свої папірці. П’єр Ла-Флітч! — викликав він.
Стрункий засмаглий чоловік підійшов до столу. Був він гарний на вроду, чорнявий, з промовистими жвавими очима. Погляд його, блукаючи, на хвильку зупинився на Фроні з неприхованим замилуванням. Вона усміхнулася й злегка кивнула головою, бо він їй сподобався з першого погляду і видався навіть давно знайомим. Він теж усміхнувся, і з-під виголеної верхньої губи блиснули чудові білі зуби.
На запитання, з якими звичайно звертаються до свідків, він розповів, що має батькове ім"я і що батько його з роду франко-канадських мисливців. Мати, — він здвигнув плечима й блиснув зубами, — метиска. Народився він десь у Безплідній Землі під час полювання, а де саме, докладно не знає. Так, усі вважають його за старожитця. Він прибув сюди ще за часів Джека Макквещена, через Скелясті гори з Великого Невільничого озера.
Коли йому сказано розповісти, що він знає про цю справу, він на хвилину замислився — наче зважуючи, з чого почати.
— Навесні добре на ніч одчиняти двері, — почав він дзвінким голосом, як у флейту заграв. У мові Ла-Флітча помітний був акцент, що нагадував про його походження. — Так і я спав цієї ночі. Сплю я, як кіт. Листок спаде з дерева, вітерець подихне — все я чую; вуха мої не сплять ніколи. При першому пострілі, — він клацнув пальцями, — я кинувся до дверей.
— То був не перший постріл, — нагнувся Сент-Вінсент до Фрони.
Вона хитнула головою, не зводячи очей з Ла-Флітча, що чемно змовк на хвилину.
— Почулося ще два постріли, — вів він далі, — раз по раз: бах, бах! Це в Борговій хатині, сказав я сам до себе і побіг туди. Я думав, що то Борг убиває Белу, а це не гаразд. Бела дуже вродлива, — пояснив він з чарівною усмішкою. — Мені вона дуже подобалась. Отож я побіг. А тут Джон преться з своєї хатини, сопе, як товста корова. «Що там таке?» — питає він, а я кажу: «Не знаю». Тут щось як вискочить на нас із темряви, отак, звалило Джона з ніг і мене звалило. Ми вхопилися за нього. Чоловік. Роздягнений. Виривається, кричить: «Ай, ай, ай!» — отак! А ми не пускаємо. Він поволі змовкає. Тоді ми повставали та й кажемо йому: «Ходім назад».
— Хто ж то був?
Ла-Флітч трохи повернувся й поглянув на Сент-Вінсента.
— Кажіть далі.
— Чоловік не хотів вертатись, та ми з Джоном примусили його, і він вернувся.
— Він що-небудь сказав?