— Крім того, пане голово, прошу зробити перерву, поки влаштується з хворим.
— Не треба перерви! Провадьте далі! — почулися вигуки.
— Ну, Грегорі, — усміхнулася вона, сідаючи поруч нього. — То в чому справа?
Він міцно стиснув їй руку.
— Не вірте їм, Фроно… Вони хочуть, — щось йому здушило горло, — моєї страти.
— Як це? Заспокойтеся, розкажіть мені докладно.
— Цієї ночі… — почав він похапцем і зараз же змовк, прислухаючись до скандінавця, що перед тим давав присягу. Скандінавець розповідав, старанно підбираючи слова.
— Я враз прокинувся, — казав він, — підійшов до дверей і почув ще один постріл.
Його мову перебив смаглявий чоловік у приношеній одежині.
— Що ви тоді подумали?
— Га? — перепитав свідок. Він зніяковіло почервонів.
— Коли ви підійшли до дверей, то що спало вам на думку?
— Ага! — свідок полегшено зітхнув, обличчя йому проясніло, голос зробився певніший, — Я був без мокасинів і подумав, що страшенно холодно. — Вираз задоволення зник з його обличчя, і він щиро здивувався, почувши сміх серед присутніх. Він казав, проте, далі: — Я почув ще постріл і вибіг на дорогу…
В цю хвилину Корліс пропхався крізь натовп до Фрони, і вона вже не чула свідка.
— Що трапилося? — спитав інженер. — Щось важливе? Чи не міг би я стати в пригоді?
— Авжеж, авжеж! — Вона вдячно потисла йому руку. — Дістаньтесь як-небудь на той бік та попросіть батька прибути сюди. Скажіть йому, що з Сент-Вінсентом сталося лихо, що його обвинувачують… В чому вас обвинувачують, Грегорі?
— В душогубстві.
— В душогубстві? — здивувався Корліс.
— Так, так. Скажіть, що його обвинувачують у душогубстві, що я тут і що батько мені доконче потрібен. Та ще скажіть, щоб привіз мені яку одежину. І, Вансе, — вона потисла йому руку й швидко поглянула на нього, — не дуже… наражайтеся на небезпеку, але, коли можна, то виконайте моє прохання.
— Я все влаштую. — Він, упевнено струснувши головою, почав пробиватись до дверей.