— Що?
Вона простягла руку, він стис її. Повіки в них затремтіли і опустилися. Десь далеко-далеко шуміла річка, але для них це було наче відгомін якогось забутого світу. Вони відчували солодку притому. Золоте сонячне проміння пробивалося до них крізь живий зелений намет, і все, що жило на цій зігрітій сонцем землі, неначе співало.
Розкішним був цей супокій. Вони задрімали ще хвилин на п"ятнадцять, потім прокинулись. Фрона підвелася й сіла.
— А я таки… злякалась, — промовила вона.
— Це не ви!
— Я боялася, що злякаюсь, — пояснила вона, поправляючи волосся.
— Нехай буде розпущене. Сьогоднішній день вартий цього.
Фрона слухняно труснула головою, і довкола обличчя засяяв вінок золотих кучерів.
— А Томмі загинув, — промовив Корліс, пригадуючи помалу, як вони мчали з кригою наввипередки.
— Правда, — відказала вона. — Я його вдарила по пальцях. Який то був жах! Але, може, хоч у човні в нас людина краща за нього. Треба, до речі, зараз нам подбати про хворого. О, гляньте! — Крізь віти дерев за яких двадцять футів од них видніла чимала хатина. — Нікого немає. Мабуть, стоїть пусткою, а може, хазяї пішли куди в гості. Ви залишайтеся з хворим, Вансе, а я піду подивлюсь. У мене вигляд трохи подобніший.
Вона обійшла хатину, досить велику, як на ту місцевість, і з того боку, що до річки, знайшла двері. Вони були відчинені. Фрона зупинилася постукати, і тут їй впала в вічі незвичайна картина. Насамперед вона побачила гурт чоловіків, що, як видно, заклопотані були чимось важливим. Почувши стукіт, вони інстинктивно розступилися, і до кінця кімнати поміж людей, що стояли попліч, утворився прохід. Там, на довгих лавках, у два ряди сиділи чоловіки з серйозними, суворими обличчями, а посередині, під стіною, містився стіл. Коло нього, видимо, купчилася загальна увага.
Після ясного сонячного світла кімната здалась Фроні темною і похмурою, одначе вона розгледіла за столом бородатого американця, що вдарив по столу важким дерев"яним молотком. З протилежного боку сидів Сент-Вінсент. Вона встигла помітити його змучене стражденне обличчя, перш ніж до столу присадкувато підійшов якийсь чоловік, скандінавець з вигляду.
Той, що з молотком, підніс угору праву руку й сказав проречисто:
— Ви повинні заприсягтися, що все те, що ви скажете перед судом… — Він раптом замовк й зиркнув на скандінавця. — Скиньте шапку! — зарепетував він.
Чоловік скинув шапку, а інші захихотіли.
Той, що з молотком, почав знову:
— Ви повинні урочисто заприсягтися, що говоритимете перед судом саму тільки правду, і хай вам бог у цьому допоможе.
Скандінавець кивнув головою й опустив руку.
— Одну хвилинку, панове! — Фрона повільно підходила до столу, а прохід за нею змикався.
Сент-Вінсент скочив з місця, простягаючи до неї руки.