Фрона провела її до дверей, і Гау-Га, довго, дивуючись, думала про білих людей, що створюють закони й самі їх порушують.
Коли двері зачинилися за нею, Люсіль сплюнула на вулицю.
— Тьху, Сент-Вінсенте! Я опоганила язика твоїм ім"ям! — І вона ще раз плюнула.
— Заходьте!
Мет Маккарті потяг за клямку, відчинив двері й старанно зачинив їх за собою.
— А, це ви! — Сент-Вінсент зиркнув на Мета похмурим неуважним поглядом, але, схаменувшись, привітно простяг йому руку. — Доброго здоров"я, друзяко! Мої думки були за тисячу миль звідси, коли ви зайшли. Беріть стільця, сідайте. Он тютюн. Спробуйте та скажіть, який він на ваш смак.
«Нічого дивного, що він думками блукав десь за тисячу миль», — подумав собі Мет, згадавши, що дорогою сюди здибав у темряві жінку, дуже схожу на Люсіль. А вголос він сказав:
— Еге ж, мріяли собі присмерком, що ж тут дивного?
— Чому це ви так кажете? — запитав весело кореспондент.
— А тому, що, йдучи до вас, я зустрів Люсіль, а сліди від її мокасинів ведуть просто до вашої халупи. У неї ж язичок, як бритва, тільки займи! — посміхнувся Мет.
— Оце-то й горе! — щиро признався Сент-Вінсент. — Чоловік тільки оком скине на жінку, побавиться хвилину, а вона вже вимагає, щоб ця хвилина тривала вічно.
— Не легко спекатися давньої коханки, га?
— А мабуть, що так. Ви розумієте мене, Мете. Зразу видно, що ви життя не змарнували, пожили в свій час.
— В свій час? Та щоб ви знали, я й тепер ще не від того.
— Вірю, вірю. Досить поглянути на ваші очі. Гаряче серце й палкий погляд, Мете! — Він ударив гостя по плечі й приязно засміявся.
— Та до вас мені далеко, Вінсенте! Ви на цьому зуби з"їли. Жінки за вами так, як мухи, гинуть. Скільки ви з ними націлувалися, скількох з розуму позводили! Але чи було у вас, Вінсенте, справжнє коли?
— Що ви хочете сказати?
— Ну, от — справжнє почуття, справжнє… як би його сказати… От чи були ви коли батьком?
Сент-Вінсент схитнув головою.
— Я теж. А чи знаєте ви, що почуває батько до дитини?