— А бий мене сила божа! Корнел! — Бішоп потис чоловікові руку й потяг його на середину.
— Пам"ятаєте Корнела, Корлісе? Джека Корнела, тридцять сьома з половиною ділянка в Ельдорадо?
— Чому ж не пам"ятати! — щиро відказав інженер, стискаючи гостеві руку. — Препогана то була осіння ніч, коли ви дали нам притулок. Та зате який чудовий був оленячий біфштекс на сніданок!
Джек Корнел, зарослий і блідий, як мрець, ваговито кивнув головою й поставив на стіл велику пляшку. Потім, кивнувши ще раз, він оглянувся. Побачивши пічку, підійшов до неї, відчинив заслінку і, сплюнувши туди жовто-червоною слиною, вернувся до столу.
— Еге ж, ніч та в пам"ятку, — пробурчав він, а з його оброслих щік так і сипались крижинки. — Я страшенно радий, що знову вас побачив. Атож. — Він раптом схаменувся й додав трохи ніяково — Цебто всі ми достобіса раді, що вас бачимо, правда, дівчатка? — Він покрутив туди-сюди головою й кивнув до своїх товаришок. — Серденько моє, Бланш, містер Корліс… Я… того, як його? Дуже мені приємно вас познайомити. Карибу Бланш, сер, Карибу Бланш.
— Дуже приємно. — Карибу Бланш по-дружньому подала руку й уважно глянула на Корліса. Вона була білява, гарненька, з досить приємним, хоч і трохи згрубілим обличчям, як звичайно в людей, що часто перебувають надворі.
Цілком задоволений з себе, як знавця світської звичайності, Джек Корнел відкашлявся й вивів наперед другу жінку.
— Містер Корліс, Діва, будьте знайомі! Гм! — І відповідаючи на запитання в Корлісових очах, пояснив — Так, так, Діва. Просто Діва, та й годі.
Жінка посміхнулася, вклонилась, але руки не подала. «Джентльмен», — подумала вона про інженера, а з свого невеликого досвіду знала, що між джентльменів не прийнято тиснути руки.
Корліс крутнув рукою, потім уклонився і з цікавістю подивився на жінку. Вона була вродлива, чорнява, з добре розвиненим тілом і низьким чолом. Незважаючи на грубуватість її типу, Корліс мимохіть замилувався з тієї життєвої енергії, що сповнювала її вщерть, аж перехлюпувала через край. Кожен її рух, швидкий і невимушений, був наслідком надмірної сили життя й вирування гарячої крові.
— Що, смаковита, га? — спитав Джек Корнел, схвально оцінюючи господарів погляд.
— Та годі вам, Джеку! — гостро відказала Діва й презирливо скривила губи, спеціально задля Корліса. — Ви подбайте краще про бідну Бланш.
— Це факт, бо всі ми таки добре намерзлися, — сказав Джек. — А Бланш завалилася на кризі коло самої дороги й приморозила ноги.
Бланш посміхнулася, коли Корліс проводив її до табуретки біля пічки, але її суворі уста не виказали того болю, який вона відчувала. Він одвернувся, коли Діва почала скидати з неї мокре взуття, а Бішоп заходився шукати чисті шкарпетки та мокасини.
— Вона замочила ноги тільки по кісточки, — пояснював Корнел стиха. — Але в такий холод і цього досить.
Корліс, потакуючи, кивнув головою.
— Ми побачили, що у вас світиться, то й зайшли. Ми вас не потурбували?
— Та зовсім ні.
— І не заважаємо?
Корліс заспокоїв його, поклавши йому на плече руку і по-товариському змусивши сісти. Бланш відітхнула, розкошуючи. Мокрі панчохи вже парували над пічкою, а ноги її грілися в великих і теплих сиваських шкарпетках Бішопа. Ванс підсунув до гостей бляшанку з тютюном, але Корнел витяг з кишені пачку сигар і почав усіх ними частувати.