— Авжеж, — відповів Дік і засяяв усмішкою. — П’ятеро немовлят прибуло! І якраз у найненадійнішій родині — близнята. Ото мені квапляться!
— Багато мудрагелів тільки головами хитають над цією вашою спробою. А я утримуюсь від висновку, поки не побачу бухгалтерського балансу, — казав полковник Стодард, вельми радий, що хазяїн сам буде йому за гіда.
Дік ледве чув полковника, так насунули на нього інші думки. Пола не сказала, що приїде місіс Вейд із дітьми і навіть що вона їх запросила. Та це ще невеликий гріх, вона могла просто забути — у них частенько таке бувало, що до одного наїдуть гості, а друге дізнається про те, тільки побачивши їх.
Однак було очевидно, що місіс Вейд того дня не приїде, а то б Пола не втікала за тридцять миль, аж до Вікенберга. Так, нікуди не дінешся, вона втікала — від нього. Вона не хотіла зоставатись наодинці з ним, бо уникала його пестощів, а це могло означати тільки те, чого він боявся. Крім того, вона вбезпечувала себе й на вечір. Можна закластися, що вона не повернеться до вечері, а приїде зовсім пізно — якщо тільки не привезе з собою цілу юрму вікенбержців. Вона повернеться в такий пізній час, коли він звичайно вже в ліжку. Ну що ж, він догодить їй і цим, похмуро вирішив Дік, відповідаючи полковникові Стодарду:
— На папері все розраховано чудово, навіть з певним запасом на сюрпризи людської природи. Отут, визнаю, й таїться головний ризик і небезпека: в людській природі. Але єдиний спосіб перевірити — це спробувати, отож я так і роблю.
— Дік не вперше ризикує,— озвалась Пола.
— Але ж це п’ять тисяч акрів землі, і всі капіталовкладення в двісті п’ятдесят ферм, і платня грішми 110 тисячі доларів на рік! — заперечив полковник Стодард. — Кілька таких невдач — якщо, звісно, це скінчиться невдачею, — випомпують до дна ваш Урожайний.
— А Врожайному якраз цього й треба, — з усмішкою відповів Дік.
Полковник закліпав очима.
— Так-так, — запевнив Дік. — Копальпі треба буде випомповувати, їх затоплено через оту колотнечу в Мексіці.
Другого дня, коли мав вернутися Грейм, Дік перед одинадцятою годиною поїхав прогулятись верхи, не бажаючи, щоб Пола, як напередодні, привітала його з порога. Вернувшися з проїздки, він зустрів у коридорі А-Га з цілим оберемком щойно зрізаного бузку. Служник видимо йшов до вежі, але Дік задля певності спитав:
— Куди це ти несеш, А-Га?
— До кімнати містера Грейма — він сьогодні приїде.
«Хто ж це надумав? — замислився Дік, — Сам А-Га?
Чи А-Гей? Чи Пола?» Він пригадав, що Грейм не раз захоплювався їхнім бузком.
Він не пішов, як збирався, до бібліотеки, а вийшов надвір, у квітник під вежею. Вікна Греймової кімнати були порозчиняні, і з них чувся тихенький, щасливий Полин снів. Дік закусив губу і поплентав далі.
Чимало різних людей, чоловіків і жінок, цікавих і навіть визначних, оселяли вони в тій кімнаті, але ні для кого Пола ще не прибирала її квітами сама, міркував він. Звичайно це робив А-Гей, великий мастак щодо квітів, або ж доручав своїм підлеглим, яких вишколив для цього діла.
Поміж телеграм, що приніс йому Бонбрайт, була одна від Грейма, і Дік перечитав її двічі, хоча в ній не було нічого надзвичайного: Івен тільки сповіщав, що забариться.
Супроти звички, Дік не став чекати другого удару гонга перед обідом, а схопився після першого удару — йому захотілось підігріти себе А-Геєвим коктейлем, інакше йому бракувало відваги зустрітися з Полою після тієї пригоди з бузком. Однак вона його випередила. Дік застав її в ідальні, і вона вже ставила на тацю порожній келих. А вона ж пила дуже рідко й ніколи не пила на самоті.
Отже, і їй бракує відваги стрітися з ним, подумав Дік, киваючи А-Геєві й показуючи йому один палець.