— Моє серце ніколи не збочить! — гордо заявив Лео, і гадки не мавши, що його таємниця відома всім. — Я знаю, що не зміг би покохати вдруге.
— Вірю, синку, — підтримав його Теренс. — Твоїми устами промовляють усі вірні закохаиці. Найвища радість кохання саме в його неподільності. Як це сказав Шеллі… чи то пак Кітс?..[121] «Вся — диво і захват шалений». Плюгавець то, а не коханець, хто здатен хоч на мить подумати, що на світі знайдеться ще жінка, хоч на тисячну частку така чарівна, принадна, розкішна, чудовна, як його кохана, і що він коли зможе полюбити іншу.
Вже як вони виходили з їдальні, Дік, не уриваючи розмови з Дар Гаялем, думав сам собі: поцілує його Пола на добраніч чи потихеньку втече від фортеп’яно спати? І Пола, розмовляючи з Лео про його останнього сонета, що він показав їй, теж думала: чи зможе вона поцілувати Діка? Їй раптом, хтозна-чому, страшенно захотілося де зробити.
РОЗДІЛ XXIІІ
Після вечері, у великій вітальні, говорили небагато. Пола сіла за фортеп’яно, і Теренс, заслухавшись її співу, урвав посередині довгу тираду про кохання, нечутно перейшов залу й простягся на ведмежій шкурі поруч Лео. Дар Гаяль з Генкоком теж облишили суперечку і посідали нарізно в глибокі крісла. Грейм, що перебігав очима свіжий журнал, начебто зацікавився найменше, проте Дік завважив, що й він раптом кинув перегортати сторінки. І сам Дік, звісно, вловив нові нотки в Полиному голосі й замислився, що це за знак.
Коли вона доспівала пісню, троє мудреців посунули до неї й сказали в один голос, що нарешті вона забула прикидатись і заспівала так, як вони сподівалися від неї весь час. Лео лежав нерухомо й безмовно, зіпершись підборіддям на руки, з якимсь екстатичним виразом на обличчі.
— Та це все через наші балачки про кохання, — засміялася Пола. — Це ті прегарні думки, що Лео й Теренс… і Дік укинули мені в голову.
Теренс труснув довгою, вже сивуватою чуприною.
— Ви хотіли сказати — в серце, — поправив він. — Бо сьогодні ваш спів лився з серця, вашим голосом співала сама любов. Уперше, пані моя, почув я сьогодні повну його силу. І не кажіть мені більше, що ваш голос слабенький. Ні, він сильний, у ньому така міць, як у морській линві, грубій золотій линві, що нею швартують кораблі аргонавтів у гаванях Щасливих островів.
— А за це я зараз проспіваю вам «Славу», — відповіла вона, — щоб відсвяткувати звитягу над драконами, що її довершили святий Лео, святий Теренцій… ну і, звичайно, святий Річард.
Дік не пропустив з тієї розмови ні слова, але сам уникнув її — відійшов до вробленого в стіну буфета і налів собі шотландського віскі з содовою.
Поки Пола співала «Славу», він сидів на одному з диванів, смоктав віскі, а спогад пік його. Колись Пола вже співала так: у Парижі, під час його недовгого женихання, і потім, на шхуні «Все покинь», коли вони справляли свій медовий місяць.
Трохи згодом він підкликав до себе Грейма, мовчки показавши йому порожню скляику, і налив йому й собі. А коли Грейм допив віскі, попросив Полу, щоб вона з Греймом заспівала «Циганський шлях».
Та Пола похитала головою і почала «Зілля забуття».
— Ні, це не жінка, це страховище! — вигукнув Лео, коли вона доспівала. — А він справжній вірний коханець. Вона розбила йому серце, та він не розлюбив її. І не може покохати вдруге, бо не годен забути її.
— Ану, Червона Хмаро, «Пісню жолудя», — усміхнувшись чоловікові, сказала Пола. — Постав склянку й будь гарним хлопчиком, саджай жолуді.
Дік нехотя звівся з дивана, труснув свавільно головою, немов кінь гривою, і важко затупав ногами, зображуючи Горянина.
— Зараз я покажу Лео, що він у маєтку не єдиний поет і лицар кохання. Послухайте Горянинову пісню: вона «вся — диво і захват шалений», Теренсе, і навіть більше. Горянин не марить коханою. Він взагалі не марить. Він просто втілює любов. Зразу, стрівшися, спинається дибки, та й усе. Слухайте його!
Дік заіржав по-жереб"ячому — буйно, радісно, гучно — на всю велику залу, знову труснув головою, тупнув ногою і проспівав:
— «Слухайте мене! Я — Ерос! Я ступаю но горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос, вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я — Ерос. Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу».