— Доброго ранку, Веселий молодче!
Пола, така як завжди, всміхаючись Дікові очима й устами, заглянула з коридора до кабінету й послала йому повітряний поцілунок.
І Дік, теж бадьорий як завжди, відгукнувся:
— Доброго ранку, пишна моя зоре!
«Ось зараз вона ввійде, — подумав він, — а я обійму її й випробую, поцілувавши».
Він уже розгорнув обійми назустріч їй. Та Пола не ввійшла. Вона враз сполохано кинулась, озирнулась у коридор, однією рукою стягла кімоно на грудях, а другою підібрала довгі поли, мовби ладналась утікати. А проте чуткі Дікові вуха не дочули з коридора нічиєї ходи. Пола знов усміхнулась йому, послала рукою ще один поцілунок і зникла.
Дік просидів за столом нерухомо хвилин з десять, поки його збудив із тяжкої задуми Бонбрайт, що приніс телеграми; та й далі він ніби не чув, що каже секретар.
А Пола, видно, була щаслива. Дік відчував це з того, як вона співала, ходячи будинком, і галереєю, і подвір’ям, — він-бо давно навчився розпізнавати всі вирази її настрою. Він не виходив з кабінету, поки вдарив гонг на обід; і вона теж дорогою до їдальні не зайшла по нього, як робила часом. Після гонга він почув через подвір’я, що вона, виспівуючи, ввійшла до будинку й попрямувала до їдальні сама.
З ними обідав один випадковий гість — такий собі полковник Гарісон Стодард; полковником він звався ще зі служби в національній гвардії замолоду, а сам був багатир-комерсант, що вже покинув справи. Схибнутий на страйках та масових заворушеннях, він без угаву розводився за столом про те, щоб поширити закон про захист підприємців і на сільськогосподарських робітників. Однак Пола знайшла хвильку сказати Дікові, що вона хоче проїхатись по обіді до Вікенберга — побачитися з Мейсонами.
— Коли вернусь, не можу сказати — адже ти знаєш Мейсонів… А тебе кликати з собою не важусь, хоч була б рада, якби й ти поїхав.
Дік похитав головою.
— Якщо тобі не потрібен Сондерс, — вела вона далі,— то я…
Дік кивнув головою на знак згоди.
— Я сьогодні їздитиму з Келегеном, — відповів він, подумки вмить перепланувавши свій час, тільки-но ясно стало, що з Полою нічого не вийде. — Але я не розумію, Пол, чому ти так уподобала Сондерса. Келеген кращий шофер, і їздити з ним безпечніше…
— Може, якраз через це, — відмовила Пола, всміхнувшися, — Що безпечніш, то повільніш.
— Однаково на перегонах я поставив би за Келегена проти Сондерса, — наполягав Дік.
— А куди ти збираєшся? — спитала вона.
— Та я хочу показати полковникові Стодарду ферму з одним робітником і без коня — оті мої витребеньки з автоматичною оранкою на десятьох акрах. Там зроблено цілу купу вдосконалень, а я вже тиждень не можу поїхати туди й глянути, як їх випробовують. Усе ніколи.
А потім хочу завезти полковника в нашу колонію. Уяви собі, там на цей тиждень прибуло п’ять душ.
— А я гадала, що всі ділянки вже розібрано, — здивувалась Пола.