Твори у дванадцяти томах. Том десятий
Ми собі невимушено сміялися й жартували, поки решта гостей веселилися навколо нас, але за нашими жартами ховалася поважність двох людей, що вже переступили поріг кохання, хоч ще не зовсім певні були одне одного. Я не описуватиму Філіпи. Тендітна, надзвичайно струнка, вона… — але я вже, здається, починаю описувати. Одне слово, вона була для мене єдина в світі жінка, і мене мало турбувало те, що довга рука сивого діда в Римі може простягтися через пів Європи і розлучити нас.
До мого плеча нахилився італієць Фортіні й прошепотів:
— Я хочу з вами поговорити.
— Почекайте, аж я захочу, — коротко відказав я.
— Я не звик чекати, поки хтось захоче, — так само коротко відповів Фортіні.
Кров у мене закипіла. Я згадав Мартінеллі та сивого діда в Римі й відразу збагнув, що все вирішено наперед. Довга рука вже простяглася. Обмірковуючи це, я помовчав з хвилину. Фортіні, лінькувато всміхаючись, дивився на мене зухвало й нахабно.
Тепер, більше ніж будь-коли, треба було зберегти холодний розум, але моя дика лють уже загорілася. Он що задумав той священик! Фортіні був виселенець з Італії, що з"явився тут років десять тому. Крім довгої шереги предків, у нього не було нічого за душею, але в фехтуванні він не мав собі рівного. Цього вечора його виставлено проти мене. Якщо йому не пощастить виконати наказу сивого діда, завтра знайдеться друга шпага, позавтра — третя. Якщо через якийсь випадок їм усім не пощастить, на мене чекає удар у спину кинджалом якогось найнятого вбивці, а ні — то отрута в вині, в хлібі чи в м"ясі.
— Я не маю часу! Забирайтеся! — сказав я.
— У мене до вас нагальна справа, — була спокійна відповідь.
Несамохіть ми заговорили голосніше, і нас почула Філіпа.
— Забирайся геть, італійський псяюро! Одступися із своїм скигленням! Скоро я побалакаю з тобою.
— Місяць уже зійшов, — мовив Фортіні, — трава суха й добра.
Роси немає. Там, за ставком, на відстані лету стріли ліворуч, є непогана галявина, затишна й відлюдна…
— Я скоро задовольню ваше бажання, — нетерпляче буркнув я.
Але він і далі стояв у мене за спиною.
— Я ж вам сказав, що скоро прийду до вас.
Тепер Філіпа втрутилась у нашу розмову, своїм звичаєм сміливо й твердо.
— Задовольніть бажання цього добродія, Сен-Море. Підіть з ним, а я бажаю вам успіху! — вона знаком покликала Жана де Жуанвіля, свого дядька, з анжуйських Жуанвілів, що проходив повз нас. — Ще раз бажаю вам успіху, — промовила вона і, нахилившись до мене, додала пошепки: — Моє серце буде з вами, Сен-Море. Не баріться, я чекатиму на вас у великій залі. Я був на сьомому небі. Я немов плив у повітрі. Це вона вперше відверто виявила свою любов. З таким благословенням мої сили дуже збільшились, і я не мав сумніву, що впораюсь із двадцятьма Фортіні й поглузую з двадцятьох дідів у Римі.
Жан де Жуанвіль і Філіпа зникли серед гостей, а ми з Фортіні швидко домовились і розійшлись, кожний шукати одного або двох приятелів. Потім ми мали зустрітись у призначеному місці за ставком.
Джек Лондон з дочкою Джоан в Окленді, 1912 рік.