Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п"ю воду.
— Чули, як вона кипіла мені в горлі? — засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.
— Викапаний батько! — безнадійно мовив він. — Але ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.
— Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, — дражнив я старого. — Не штука не пити, коли не годен!
Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.
— Пийте, пийте собі, пане, — мовив він, — вам не завадить.
Помрете із здоровим шлунком.
— Ви хочете сказати, що він у мене залізний? — Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.
— Я хочу сказати… — почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. — Вісімсот дукатів, — ошкірився він, — тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.
— А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, — сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.
— Ваш батько також здобув усе дужою рукою, — дорікнув Понс, — але він умів берегти здобуте.
Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, — надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.
— За оце шістдесят дукатів! — не вгавав Понс. — Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв з цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.
Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під"їдали один одного.
— Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? — хитро закинув я.
Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.
— Останньої новини? — перепитав він. — Може, щось про англійський двір?
— Ні, — я похитав головою, — але, мабуть, це тільки для вас новина, а всі решта вже її знають. То ви справді не чули? Грецькі філософи шепталися про неї ще дві тисячі років тому. Через цю ж новину я і став носити двадцять заможних ферм на спині, через неї живу при дворі і чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, світ — це найпаскудніше місце, життя — найсумніша річ, усі люди вмирають, а коли помруть, то вони, звісно, мертві. Отже, щоб урятуватись від туги й лиха, нинішні люди, такі, як я, шукають утіхи, забуття й шалених розваг.
— Ну, а новина, пане? Про що шепталися філософи в давнину?
— Про те, що бог помер, Понсе, — відповів я врочистим голосом. — Невже ви не чули? Бог помер, незабаром і я помру, тож і ношу на плечах двадцять заможних ферм.