— Ні, бог живий, — палко заперечив старий, — і царство його наближається. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, і тоді земля загине!
— Так казали люди й у давньому Римі, Понсе, коли Нерон робив із них живі смолоскипи собі на втіху.
Понс жалісливо подивився на мене й сумно мовив:
— Надмірне знання народжує неміч. Я завжди опирався. Але вам, звісно, треба було зробити по-своєму і тягати мої старі кістки з собою. Вивчати астрономію й арифметику у Венеції, поезію та всі оті італійські штучки у Флоренції, астрологію у Пізі, а в тій країні божевільних, у Німеччині, — вже й не знаю що. Хай би їх чорт узяв, тих філософів! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмі дід, я кажу вам, що бог є, і незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. — Він раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, і додав: — Він тут, той священик, про якого ви казали.
Я відразу згадав, що призначив священикові зустріч.
— Чому ж ви мені досі не сказали? — розгнівався я.
— А що таке? — Понс знизав плечима. — Однаково він уже цілих дві години чекає.
— То чому ж ви мене не збудили?
Понс подивився на мене, задумливо й суворо.
— Ви ледве докотилися до ліжка й горланили наче півень:
«Співай ку-ку, співай ку-ку, співай ку-ку!» Він сміявся з мене, наспівуючи верескливим фальцетом цей безглуздий приспів. Звісно, лягаючи спати, я, мабуть, таки плів усякі нісенітниці.
— У вас добра пам"ять, — сухо зауважив я й накинув був на себе плащ із соболів, але зараз же шпурнув його Понсові, щоб прибрав. Він понуро похитав головою.
— І пам"яті ніякої не треба. Ви проспівали те «ку-ку» з тисячу разів, аж доки збіглись мало не половина гостей заїзду й почали гримати в двері, щоб ви не заважали їм спати. А коли я вас поклав як слід у ліжко, то хіба ви не покликали мене і не звеліли кожному, хто прийде, навіть самому чортові, казати, що «пані» ще сплять? А потім ви мене знову покликали й так стиснули мені руку, що вона тепер уся в синцях, і наказали, коли мені дороге життя, коли я люблю сите м"ясо й теплу грубу, не турбувати вас уранці і не будити? Хіба що трапиться одна річ.
— А яка саме? — запитав я, бо сам не міг нічого згадати.
— Сказали, хіба що серце чорного пугача, якого зовуть Мартінеллі — хто його знає, що то за цяця, — хіба що тепле серце Мартінеллі лежатиме, на золотій таці, конче на золотій — ви сказали, що лиш тоді я муситиму збудити вас отим вашим:
«Співай ку-ку, співай ку-ку». Ви почали мене вчити, як саме співати це: «Співай ку-ку, співай ку-ку».
Тільки-но він назвав мені ім"я, як я згадав про священика Мартінеллі: безперечно, це він стирав собі підошви цілі дві години, чекаючи на мене в другій кімнаті.
Коли нарешті Мартінеллі увійшов до мене і, вітаючись, назвав мій повний титул та ім"я, я згадав усе: я був граф Гійом де СенМор. Бачите, я міг тоді знати, а пізніше згадати тільки те, що збереглося в моїй свідомості.
Священик був італієць, невисокий, смаглявий, сухий, наче після довгого посту або виснажений з голоду. Руки він мав маленькі й ніжні, як у жінки. Але очі! Вони були хитрі, лукаві, вузенькі, мов щілинки, з важкими повіками, гострі, як у тхора, і водночас ліниві, як у ящірки, що гріється на сонці.
— Занадто довго ви зволікаєте, графе де Сен-Море, — відразу почав він, коли я поглядом наказав Понсові вийти з кімнати. — Тому, в кого я служу, терпець уривається.