Ранок знову приніс нам пекучу спрагу. Я виповз з ями, ледве на світ зайнялося. За ніч упала рясна роса. Чоловіки, жінки й діти злизували її з фургонів, з обіддя на колесах, із гальм.
Казали, що Лабан повернувся перед світанком з розвідин. Він скрався аж до самого табору білих. Вони не спали і, ставши в коло, при світлі вогнищ молилися. З тих слів, які долинули до нього, Лабан зрозумів, що вони молилися за нас: що їм з нами робити.
— Нехай їх бог просвітить! — почув я, як сказала одна з сестер Дімдайк до Ебі Фоксвела.
— І то чимшвидше, — відповів той. — Я не знаю, що ми вдень робитимемо без води. Порох також виходить.
Уранці нічого не трапилось. Не чути було ні одного пострілу. Сонце палало в тихому непорушному повітрі, а спрага мучила нас щораз дужче. Знову кричали немовлята, хлипали малі діти й просили води. Опівдні Віл Гамільтон узяв два великі відра й подався до джерела. Він уже намірився був лізти під фургон, коли до нього кинулась Ен Дімдайк і обняла його, силкуючись утримати. Він щось сказав, поцілував її і пішов. На превелике диво не пролунало жодного пострілу: за всю дорогу до джерела й назад з водою ніхто и разу не вистрелив.
— Хвалити бога! — скрикнула стара місіс Дімдайк. — Це добрий знак. Вони зглянулися на нас!
Так само думало й багато інших жінок.
О другій годині, коли ми попоїли і нам стало легше, перед табором з"явився якийсь білий, що йшов з білим прапором.
Назустріч йому вийшов Віл Гамільтон, поговорив з ним, вернувся назад і, переговоривши з батьком та іншими чоловіками, знову подався до незнайомця. Трохи далі стояв ще один білий і дивився на нас. Ми впізнали, що то Лі.
Нас усіх опосіло збудження. Жінки відчули враз таку полегкість, що почали плакати й цілувати одна одну, а стара місіс Дімдайк та ще кілька жінок заспівали псалом. Нам запропонували здатися, при цій умові пообіцявши охороняти нас від індіян. І наші чоловіки пристали на це.
— Іншої ради нема, — почув я, як батько сказав до матері. Він сидів на дишлі фургона, понурий і пригнічений.
— А що, як за цим криється підступ? — запитала мати.
Батько знизав плечима.
— Ризикнемо, — відказав він. — У нас однаково скінчилися набої.
Тим часом чоловіки відчепили один фургон і відкотили його вбік. Я побіг глянути, що там робиться. У табір до нас увійшов Лі, а за ним в"їхали два порожні фургони, тільки на кожному сидів візник. Усі з"юрмилися круг Лі. Він пояснив, що їм дуже було важко стримувати індіян і що тепер нас охоронятиме майор Гілбі з п"ятдесятьма чоловіками мормонської міліції.
— Але, — сказав він, — ви повинні скласти в один з фургонів усю зброю, щоб не дратувати індіян.
Це здалося підозрілим і батькові, й Лабанові, і ще декому з наших. Лі пояснив, що, склавши зброю, ми станемо ніби полоненими мормонської міліції.
Батько випростався і хотів був уже відмовитись, коли глянув на Лабана. Той півголосом сказав йому:
— Байдуже, де будуть рушниці, — в наших руках чи на фургоні.
Пороху однак нема.