Галка

Минулий день урожайний на враження і хвилювання. Повернулися ми з госпіталю, а" Іван Сергійович передав мені листа з домівки. І знову ані слова про Зіну, з якою я дружив із травня сорокового до дня від"їзду на військову службу. Чому мовчить? Де вона? А через місяць і двадцять днів у нас із нею пам"ятний день — мине уже чотири роки, як ми вперше поцілувалися у яблуневому колгоспному саду. Той сад заклали учні нашої школи. Я навіть запам"ятав, які яблуні посадив. Коли складав екзамен за десятий, усі дві тисячі яблунь зацвіли. Я цілувався під своєю яблунею. Життя: може, я загину, а яблуні незабаром знову зацвітуть, якщо саду не знищили фашисти…

Летіли вже з півтори години. Десь тут, у лісах Латвії, наш «пірс», до якого будемо «пришвартовуватися». Пілотам вірити, звичайно, треба, бо вони добре орієнтуються і без вогнів на землі, та все ж…

Легкі на спомин льотчики подали перший сигнал: засвітили в салоні транспортного літака. Хтось із них відчинив дверці. Хлопці швидко з"юрмилися.

— Ні-шов! — раптом пролунав вигук командира, котрий уже падав сторч головою.

Я — за Кудрявим. Опускалися майже на одному рівні. Трохи збоку і повище — Короп; Орел і старший лейтенант Леонід. На серці відлягло: бачу всіх, а приземлюся навіть першим, бо від Кудрявого важчий на цілий пуд.

Парашут несе на дерева. А поруч просіка. Миттю схопився обома руками за стропи зліва. Парашут різко пішов униз. Ще мить — і я впав на просіку, ударившись об щось тверде. Це був накритий сніговою шапкою пеньок. Боляче. Підвівся. Ноги пружинять. Неначе все гаразд.

«Здрастуй, незнайома земле латиська!» — подумки привітався і став згортати купол парашута, щоб десь приткнути його під деревом, у чагарях, поки розшукаю товаришів.

Між стовбурами сосен у сяйві місяця збирав свій парашут Кудрявий. За спиною теж чулося, як тріщать гілочки: хтось стягував з дерева парашут. Мабуть, Короп. Він. Четвертий сам погукав нас. Ми задерли голови. Голос лунав з височенної сосни, що росла край галявини.

— Все бісів-анцихристів згадуєш, ач самого занесли оті біси на таку сосну! — сказав невдоволеним голосом Короп. — Нижчого дерева для тебе не знайшлося у такому лісі?

— Так, браття-кролики! — глибокодумно мовив Кудрявий. — Ця сосна найвища в Латвії.

— Мабуть, про «лісторанчик» думав піжон талліннський! — лаяв Орла Короп. — Не міг потягти до себе стропи!

Гніватися було чому. Безпомічний Орел висів між землею і небом. Можна вийняти з-за халяви кинджал і геть обрізати стропи. Але ж висота, як четвертий поверх міського будинку. І до стовбура йому було метрів чотири. Орел ще смикав, стрибав у повітрі, гадаючи, що парашут сприсне з гілок і він таки приземлиться. Та ні. Всі шістдесят чотири квадратних метри купола лягли на густу, розкішну крону.

— Ти розгойдайся і вхопися за стовбур. А тоді і відчіпляй парашут і сповзай додолу! — порадив Короп.

— Поки Орел гойдатиметься, піду пошукаю Леоніда, — сказав я командирові.

На лугу, біля стіжка сіна побачив постать. Руки розставлені, з довгого і чомусь зашкарублого пальта стирчала лише голова та трішечки ноги, вгрузлі в сніг.

— Льоню! Це ти?..

— Я… — тремтячим голосом відповів Леонід.

— З першим приземленням тебе! О! Та ти мов курка мокра! — здивувався я, побачивши, що старший лейтенант був справді мокрий з ніг до голови. — Що за придибенція?

— У ручай потрапив! — сказав Леонід і ткнув рукою убік.

Недалечко темніла у кризі ополонка, віддзеркалюючи місяць. Ручай був завширшки два кроки. І Леонід таки умудрився знайти собі Іордань і скупатися!