Галка

7

Другодні Кудрявий і Галка пішли в госпіталь попрощатися з лейтенантом Петром. Як і Короп з Орлом, вони вже провідували Петра. Петро танув, мов свічка. Ніякі хірурги не могли нічого вдіяти: перебитий кулями хребет, пошкоджено спинний мозок. Це знав і поранений, тому зовсім занепав духом, з дня на день ждучи смерті.

Лежав у госпіталі і командир підривників старший лейтенант Олексій Петрович. У бою під час мінування залізничної колії його поранило осколками гранати напередодні возз"єднання партизанської бригади з частинами Червоної Армії.

Кудрявий і Галка у білих халатах, накинутих на гімнастерки, зайшли у палату на першому поверсі.

— А-а, небесні янголи?

— Здрастуйте, Олексію Петровичу! — привітався Галка, шанобливо нахиливши голову як до старшого віком і як до людини, яку дуже поважав.

У Галчиних очах Альоша був втіленням совісті радянського партизана, з його жадобою до дій, з його нещадністю до власних недоліків і до чужого верхоглядства на війні, що привело до ігнорування у штабі й у багатьох партизанських формуваннях нової мінно-підривної техніки, з його сумовитою іронією до підривників — бійців передової лінії партизанського фронту. Галка був певен, що, перебуваючи поруч з Олексієм Петровичем, можна навчитися головному, без чого не обійтися ні в житті, ні на війні: розумінню свого місця, вірі у свої можливості чи й здібності в ім"я загального діла, самокритичності, непримиренності до всього, що заважає рухатися вперед.

Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.

— Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… — говорив Кудрявий, загинаючи пальці. — Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!

— Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! — підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. — Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов"ян! — Він помітив на обличчі в Галки здивування. — Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».

— Даєш ти! — засміявся Кудрявий. — Одужай спершу.

— Був би гусячий жир, рани б давно зажили…

— Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! — з сумом констатував Кудрявий.

— Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? — заклопотався Галка.

— Облиш. Гуска — це фантазія. Добре, що є пеніцилін, — сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: — А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..

— Згадав про Петра, і серце забилося, — відповів Галка. — Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.

— Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, — кивнув головою Олексій Петрович. — Зайдете ще на цих днях?

— Не знаємо, — прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.

— Значить, у відрядження… — сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. — Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість — насамперед.

— Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! — сказав Кудрявий і потис руку пораненому. — О, сили в руках набирається…