Хлопці тим часом вийняли по сухарю. Орел подав мені шматочок копченої ковбаси із свого мішка. Вечерятимемо а моїх припасів. Дожити б до тої вечері…
Знову галас звідти, де росла «найвища сосна в Латвії», з вершини якої уже, мабуть, видно і в Ригу, і в Псков, де вирили лігво вовки — командуючі групою «Норд», штаб якої так ганявся за Кудрявим по той бік «Пантери». Пролунало неначе з гармати і надто протяжно відлунилося у лісі.
— То впала твоя сосна! — сказав Короп, звернувшись до Орла.
— Що поробиш, коли парашут не дістанеш навіть з допомогою монтерських нігтей, — відповів удавано серйозним тоном Орел.
Короп усміхнувся і прошепотів:
— Піжон ти!..
— Знаєте, якщо знову вийдемо до своїх, я поїду до Іванової Каті… — промовив Орел, дивлячись у далечінь.
— Сподобалася? — запитав я.
— Дівчина гарна!
— Якщо тут буде фронт, то до Ленінграда триста кілометрів з гаком. Кому ти потрібен у Ленінграді? — втрутився у розмову старший лейтенант Леонід. — Ти ж тут працюватимеш на інший фронт…
— А чого ти такий сумний? — відповів запитанням Орел.
— Та. Вам ще не сказав. Одружився я, як тільки вийшов із госпіталю…
— Молодець. Знайшов час, коли женитися, — сказав я. — А скільки тобі років?
— Двадцять шість…
— Тоді винуват. Давно пора. І хто ж вона?..
— Касирша на Фінляндському вокзалі, — мрійно прошепотів Леонід. — Саня. Така… — показав рукою. — Мого росту, личко гарненьке.
— Чорнява? Очі такі великі? — запитав Кудрявий.
— Ну-ну… А що? — спитав спантеличеним голосом Леонід.
— Я її знаю.
— Як?..